Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити в Господа погідних
днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Влітку селяни приносили до
каплички свіжу криничну воду - для подорожніх. Ставили в затінку. Накривали
збанок лопухами.
Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів.
Зупинялися біля каплички змовити молитву, перепочити, напитися води. Навіть
взимку тут хтось залишав свої сліди і молитви…
Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше,
комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут
не зламав жодної гіллячки бузку. І шипшини не збирали. Ягодами ласували
птахи…
Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було
дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка
донесуть їх до Всевишнього…
…Розвалили капличку «совіти». Залишилося тільки три камінці з підмурівку,
кущ бузку і шипшина.
…Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила Мотрина старша
сестра. Коли було сухо і тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся Мотря
завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася.
Потім присідала на камінець відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковцю
серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.
- Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю
як нині. Ми
нею на наші морги їздили. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду
тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки і
лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди
вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Паску клали
крашанки для ангеликів.
Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камінці здавалися дівчинці
особливими.
Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:
- Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.
Збіжжя Мотря називала «збожжям» - бо від Бога.
- Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То -
помічне місце…
…Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там вчилася, вийшла
заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнучка або правнучку. Минуло два
роки, три…
- У нашій родині пізні діти - не дивина, - втішала улюблену внучку Мотря. -
Може, тому й живемо довго.
Правнучка або правнучки Мотря не дочекалася…
…Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з
Максимом не хоче вибрати якась душа?
Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мама
її також далеко поза тридцять народила.
- Значить, така доля, - заспокоював дружину.
- Вона живе на далекій зірці, - шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.
- Хто?
- Наша маленька душа.
Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов
сподіваючись побачити там щось незвичайне.
Він звик до Настиних фантазій…
- Здалося б купити нову рамку на бабусину фотокартку, - мовила мама, коли
Настя приїхала в село. - Ця вже зовсім розлітається.
На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим - гарні й
молоді. У сорочках, вишитих гладдю. В нареченої коса нижче пояса. А в дідуся
Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, - розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в
бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста
замовили?
Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла в бік, і «пішов» услід
погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі-нареченій. І пригадала давні
слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»
- Треба, бабусю, треба…
- Ти щось сказала, Настю? - гукнула мама з кухні.
- Ні, нічого…
На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його
«ку-ку-рі-ку» прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи.
Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити маму, вийти з хати.
- Куди ти, доню, зібралася?
Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А, може, роки.
- Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.
За селом звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге
село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камінці. Невже
комусь в господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало.
Тільки бузок залишився.
Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю
маленьку душу, яка живе на далекій зірці.
Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами
простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою -
влітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та
молитв…
Із-за сусіднього села сходило сонце. Настя поверталася додому…
…Маленьке дівчатко ступало назустріч Насті. В світлому волоссячку
заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося.
Мовило:
- Я тебе вибрала…
Поки що це був лише сон…
Немає коментарів:
Дописати коментар