Син з донькою уже виросли. Мають свої сім’ї. Іван розміняв
п’ятий десяток. Тепер пізно щось змінювати в житті. І кохання в нього лише
одне: синьоока дівчина. Соня. Його загублене Сонечко...
…Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчину трохи
сторонилися. Релігія в ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці
чарівну вроду і добре серце.
Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу.
Коли ж почав ходити до Соні на побачення і хтось про це доніс його батькам, ті
сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах в колгоспі і з
партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому
класі померла Сонина матір, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться на
коханій дівчині.
- Думати про це не смій, - мовив на те батько. - Хай собі
якогось попа шукає.
Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!
Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим
батьком:
- Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи,
Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія - дякова внучка. Сам
розумієш…
Степан після цього страшенно репетував на сина. А потім
пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не
подивиться, що сирота - ославить на всю округу. Хоча Іванова матір і так мейдала
про дівчину язиком всяке різне…
- Дідусю, чому нам так не щастить? - запитала крізь сльози
Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. - Мене залишив батько. Рано
відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал…
- На все воля, Божа, дитино, - зітхнувши, відповів Семен. -
Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде…
Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І
за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію. Але боявся
батькового гніву.
На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив
Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван
знав, що коїлося в її душі…
Згодом Софія поїхала з села. Разом із дідом. Старша донька
забрала батька до себе в сусідню область. А Софія там вступила в інститут на
історичний факультет.
Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку.
Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що
кохає…
…Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум.
Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він
сподівався на зустріч із Софією.
- Не чекай її, - сказала Валя. - Софія вийшла заміж. Вона
щаслива. А ти... вона тебе так любила…
- Де Софія живе?
- Ніколи мене про це не запитуй!
Іван одружився на Люсьці - доньці бигадира. Люську не кохав.
І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І
вродою не обділений.
До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині.
Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і
запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім
сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».
Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська
відповідала:
- Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.
…Коли змінився лад, чимало партійців-атеїстів подалися в
релігію. Тільки Степан з колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.
…З магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван
заробляв, як міг і де міг. Треба було
ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий-такий гріш на чвертку.
…Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком
окремо.
А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала
немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову внучку і
за паскудне ставлення до людей.
Іван, дивлячись на хворого батька, казав:
- От і прийшла розплата. І вам, і мені.
...Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй
зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Вже поправляється. Але дуже
хотіла б побачитись.
- Я приїду.
- Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми
закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав
за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?
- Ні, машиною.
- Дорогу не забула?
...Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не
розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала
про маленьку внучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у
закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий в неї, наче
хлопчисько.
А Валя - про сільські будні, про однокласників, половина з
яких на заробітках.
- Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла…
…Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив
Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зеленини.
Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.
Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.
- Йди-но, сюди, щось скажу, - покликала Івана. - Софія
приїхала в гості. Спить ще.
- Жартуєш?
- Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.
- Яка вона тепер?
- Гарна.
Увечері Валя накривала стіл надворі, під липою.
- Софійко, може, Івана покликати? Якщо не хочеш, то…
- А чому ні? Я не тримаю на нього зла.
- Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська
не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.
Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А
краватка - стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти… Але
Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.
В оброшених черевиках з букетом польових квітів несміливо
ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив
на ганку вишукану тендітну жінку - своє втрачене кохання.
- Прости мене, Сонечко, - сказав замість «доброго вечора».
Ромашки розсипалися на спориш.
Валя кликала вечеряти.
Іван збирав квіти.
Ніхто не замітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала
п’яні сльози…
Немає коментарів:
Дописати коментар