- Павле, ти що, затіяв генеральне прибирання в шафі-купе? -
запитала в чоловіка.
- Тепер - це твоя кімната. А спальня - моя. До речі, я замок
вставив у двері спальні. Зі мною тут буде жити моя… м-м-м… майбутня дружина.
- Жартуєш? Хіба ми вже розлучені?
- Вважай, що так. Справа - за документами.
Магда почувалася, наче громом прибита. Не помічала, аби
Павло ходив «наліво». Бувало, затримувався з товаришами «на пиві». На рибалку
їздив. Але, щоб до коханки вчащав…
- Чоловіче, нам уже по п’ятдесят років. Діти одружені. Хіба
для тебе нічого не вартує прожитих разом три десятиліття? І як ми будемо з
твоєю новою… квартиру ділити? Кухню? Ти це уявляєш?
- Її звати Мар’яна. А щодо кухні… Почергово будете готувати.
- Схаменися, Павле. Що діти подумають? Родина? Сусіди?
- Хай кожен на себе дивиться. І ще: Мар’яна перебереться
сюди завтра-післязавтра.
- А може б ти до неї жити пішов?
- У неї немає… Словом, це тебе не обходить.
…Магда була татовою донею. Покійний Микола дав їй це ім’я.
Наказував двом старшим синам любити і пильнувати молодшу сестричку. Різниці між
дітьми не робив. Проте до Магди ставився з особливою ніжністю. Усі вважали Миколу
суворим. Але таким він був лише з вигляду.
Давненько не стало батька. Якби він був живий, щось би
порадив. Або, як колись у дитинстві, погладив би по голові важкою, натрудженою
рукою. І звично сказав би:
- Я завжди буду захищати тебе, доцю. Не дарма ж народився у
день святого Миколая. То я і батько твій, і ангел-охоронець.
…Мар’яна виявилась значно молодшою за Магду. І доволі
нахабною. Оскільки, крім особистих речей, більше нічого не мала, поділила між
собою і Магдою кухонне начиння. Встановила «графік» прибирання та інші правила.
Магда почувалася у власній квартирі приниженою та зайвою.
Часто навідувалася на батькову могилу. Розповідала про те,
що трапилося в її сім’ї. Як тяжко сприйняла новину мама. Здавалося, легше
ставало, коли на цвинтарі виговориться і виплачеться…
- Таточку, ангеле мій охоронцю, як далі жити? - запитувала в
батькової душі, яка, мабуть, зітхала на небесах. - Краще бути вдовою, аніж
зрадженою в мої роки. Додому йти не хочеться. І світ не милий…
Одного разу, коли Магда поверталася з цвинтаря, почалася
гроза. Дощ лив, наче небо розверзлося. А в неї – ні парасолі, ні светра.
Вимокла. Зайшла перечекати негоду в невеличку церкву, що неподалік. Змовила
молитву. Аж тепер зауважила: стоїть перед стареньким образом святого Миколая.
Святий дивився добрим і співчутливим поглядом. І цей погляд її ніби про щось
запитував.
- Святий Миколаю, – шепотіла перед образом, - мені так
тяжко. Самотньо. Прикро. Я почала відчувати ненависть до Павла і до тієї жінки.
А я ж не вміла ненавидіти…
Магда розповідала святому про те, що в неї на душі. Він
слухав…
Відтоді серце вело її до маленького храму. Молилася до
образа святого Миколая. І пошепки розмовляла зі святим…
…Магдина знайома торгувала квітами на ринку. Магда завжди,
коли йшла мимо, заходила до Тетяни. От і знову вступила.
- Погляну на твою красу, а тоді піду за помідорами, -
пожартувала.
- Як добре, що ти зайшла! Попильнуй тут кілька хвилин, а я
збігаю до автобуса, сумку батькам передам. Купила дещо з продуктів. Цінники є,
отже можеш сміливо торгувати.
- Яка з мене продавщиця?
Дівчина шукала троянди кремового кольору. Але їх у великій
вазі залишилося тільки дві. Підійшов чоловік. Почав розглядати квіти. Магда аж
заклякла. Незнайомець був схожим на її батька. Густе чорне волосся з сивиною,
зачесане назад. Карі очі. Навіть у поставі якась подібність.
- Ба… бажаєте щось купити? - запитала, затинаючись.
- Мабуть, оці дві троянди.
- Але ж…
- І ще дві білих. У покійної дружини нині день народження.
Він простягнув крупну купюру. Магда знітилася.
- Перепрошую, здачі немає. Я не продавщиця. Вона пішла до
автобуса. А я… мене попросила побути… А тут лише двісті гривень. І в мене з
собою стільки нема. Певно, йдіть до сусідів, вони продадуть вам квіти.
- Хто ж клієнтів до сусідів спроваджує? Я зачекаю.
Магда з цікавістю розглядала незнайомця. Буває ж така дивна
схожість між зовсім чужими людьми.
Прийшла Тетяна. І… остовпіла.
- А ви хто?! Ви?.. - запитала в покупця.
- Я - Микола. Ми знайомі?
- Так… тобто, ні. Ви дуже схожі на Магдиного батька. Магда
ось, перед вами. А її покійний батько… Господи, його також Миколою звали…
- То я пішла, Таню. Дай чоловікові здачу.
- Дякую, Магдо. Заходь.
- Магда. Гарне ім’я, - сказав незнайомець.
Він наздогнав Магду. Розговорилися. Про життя. Він -
удівець. Вона - розлучена. Його донька живе за кордоном з чоловіком-іноземцем
та двома дітьми. Її сини також на стороні. Одружені. В одного донька підростає.
В іншого - син.
- Не хочеться старість на самоті зустрічати, - мовив новий
Магдин знайомий.
- Не хочеться, - зітхнула у відповідь.
- А знаєте, якщо я схожий на вашого батька, то не відмовте
мені у зустрічі. Сам не знаю, як так вийшло, що все вам розповів. Зазвичай, не
люблю «сповідатися» чужим людям. А тут…
…Друга зустріч, третя… Уже й рік збіг, відколи зустрілись
уперше. І в день цього «ювілею» Микола запропонував:
- Магдо, хочу покликати вас заміж. І перебирайтеся до мене.
Я буду вашим ангелом-охоронцем.
- Так казав колись мій тато. Він також мій ангел-охоронець.
Миколо, я вас… тебе зі своєю мамою познайомлю. Та й треба, аби благословила нас.
Старенька Марися не любила носити окуляри, хоча погано
бачила. Чомусь вважала, що від них ще гірше очі болять. А тут через окуляри
пильно придивлялась до Магдиного обранця.
- Боже праведний! Доню, та він на мого покійного Миколу
подібний. І також Миколою зветься.
Марися сперлась на одвірок, щось думала чи пригадувала.
- А танцювати вмієте? - запитала. - Бо мій покійний завжди
мені на туфлях носки обдирав.
- Я також по ногах топчуся.
Марися усміхнулася…
…Магда з Миколою живуть у злагоді. Вона й далі часто заходить
до маленької церковці. Помолитися і подякувати святому Миколаю за поміч.
Батькові Миколі - за те, що його добра душа веде її по житті. І чоловікові
Миколі - за любов і пошанівок.
А ще Магда вірить у диво. Адже три Миколаї в її долі, три
ангели-охоронці - зовсім не випадковість…
Немає коментарів:
Дописати коментар