Тротуаром ступала обережно. Задумалась про одногрупника
Маркіяна, який через свої залицяння дихнути не дає, і… опинилася в обіймах
високого, міцного парубка.
- Ой! - знітилася, а потім засміялася дівчина.
- Назаре, ти упіймав зиму у квітчастій хустині, - пожартував
товариш Оксаниного «рятівника». - Ми вас не відпустимо саму, проведемо, куди
треба. А ви за це скажете своє ім’я.
- Оце знайшли таємницю. Оксана я.
- Актриса? З фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки»? А я
гадаю: на кого ж ви схожа?
- Студентка, а не актриса, - засміялася дівчина. - На
історичному вчуся в педінституті.
- Тримайтеся за мою руку.
Але Оксана узяла під руку Назара…
…Її дівчата-однолітки носили шапки. Модно. А Оксана любила
хустки. Вони їй личили. У квітчастих хустинах дівчина справді була схожа на
актрису з гоголівських «Вечорів…». Ще й ім’я однакове.
Подруги, які бачили, як тендітна Оксана дріботіла біля
Назара, запитували, де натрапила на такого здорованя. Щоправда, дівчатам більше
подобався його товариш. Симпатичний. А здоровань якийсь простакуватий.
- Він мені побачення призначив.
- Цей гарненький? - поцікавилась подруга Марійка.
- Ні, цей височенький.
- Тоді, Оксанко, знайом з його товаришем. Буде мій, -
засміялася Марійка. - Як його звати?
- Сергієм.
…Оксана не наважувалася знайомити Назара зі своїми батьками.
До міських хлопців батько ставився не вельми прихильно. Особливо після того, коли
їхня сусідка Зоя привезла з міста дитину замість диплома. Малій уже чотири
роки, а люди й досі Зойку в зубах носять.
А Назарові мати радила не задивлятися на вродливих дівчат,
щоб потім не шкодувати. А Оксана така гарна…
Оксана з Назаром уже рік зустрічаються. А Марійка з Сергієм
тим часом до весілля готуються.
- Дружкою в мене будеш, Оксанко. А Назар - дружбою в Сергія.
Наступна забава ваша.
…Назар з Оксаною виходили з магазину. А їм на зустріч…
- Моя мама, – знітився хлопець.
- Де ж ти таку красуню знайшов, сину? Вона ж на актрису
подібна…
- Так, мамо, - зітхнув. - На Оксану, наречену Вакули.
- Справді! Вам, красуне, личить хустина. Чому ж ти, Назаре,
не запрошуєш дівчину в гості на мої пиріжки? І батько буде радий.
- Мамо, я… ви…
…Назарові батьки гарно сприйняли Оксану. Не переймалися, що
вона сільська дівчина. І коли Назар провів Оксану, мати мовила:
- Одружуйся на ній. Серцем відчуваю: славна дитина.
- Ви ж мамо, казали, не заглядати на вродливих дівчат.
- Казала… Ну, казала. Але Оксана… Вона добра.
- І розумна, - додав батько. - От, тільки дрібненька, -
пожартував.
…Оксана хвилювалася, коли їхала з Назаром до себе додому.
Мати знала, що донька зустрічається з міським хлопцем. А батько ще ні.
Роман дивився на міцного здорованя. Донька біля нього така
маленька.
- На руках її мусиш носити, - серйозно мовив Роман до
хлопця, а очі сміялися.
- Буду, - відповів Назар.
Коли повернулися до міста, на автовокзалі циганка
причепилася.
- Не вірю у ворожіння, - засміялася Оксана. - Неправда все
це.
- Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно
п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше.
Назар «позолотив» руку циганці, аби та відчепилася.
…Ті, хто знав Назара й Оксану, казали: про них любовні романи
можна писати. Жартували: мабуть, Назар свою дружину на «ви» кличе. Бо так уже
дмухає на неї. Так оберігає. На руках носить.
А він і справді носив Оксану на руках. Від щастя. А коли
народилися двійнята - Марійка з Сергійком (дітей назвали на честь своїх
найкращих друзів), Назар і пелюшки прав, і каші варив, і ночами до малих
вставав…
Назарова мама кликала невістку донею. А сусідки аж мліли,
коли вона хвалила Оксану.
- Ой, Митрофанівно, дуже гарна ваша невістка. Певно, в школі
за нею всі вчителі-чоловіки заглядають…
- Артистка… Як зав’яже ту квітчасту хустину…
- Треба Назарові за Оксаною в чотири ока дивитися. Бо,
хтозна…
- Цитьте! І не заздріть! - відповідала на те Назарова матір.
- І не обмовляйте моїх дітей. Вам би таких невісток.
От, і Зойка, сусідка, при першій-ліпшій нагоді запитувала
Оксану:
- Що ти знайшла в Назарові? Не красень. Ручища, як лопаті в
млині. Велетень якийсь… За тобою ж стільки хлопців сохнуло.
…Минали роки. Час не спив Оксаниної вроди. І кохання.
Виросли Марійка з Сергієм. А Назар і далі дивиться на дружину таким поглядом,
як у той день, коли упіймав її у свої обійми.
…Назара не стало зимового дня.
Дуже сумувала Оксана. Її розраджували дві Марії - донька і
подруга. І два Сергії - син і Назарів товариш. А вона плакала, мов мала дитина,
яка загубила іграшку, що важила для неї півсвіту. Для Оксани ж Назар був цілим
світом.
- Як жити без нього? - запитувала сама в себе.
- Тепер зізнаюся, - мовила подруга, - колись ми з дівчатами
не вірили, що ти вийдеш заміж за Назара. Ти ж красуня, хоч картини пиши. А
потім ми вами захоплювалися. Ти завжди щастям світилася…
- Марусю, в Назара душа була світла, наче в ангела. І добра,
як у дитини. За те й кохала.
…Оксані часто снився Назар. Мабуть, тому, що її думки і
спогади крізь міріади зірок летіли до коханої душі. А ще вона часто звертала на
вулицю, де колись зустрілася з Назаром. Зупиниться. Згадає. Зітхне…
…Оксана відійшла у засвіти тихо. У сні. Навіть ніхто не
очікував. Не хворіла. Звечора збиралася до храму і на могилу до Назара.
Завтрашній день - особливий для Оксани. День її болю і смутку. Рівно
п’ятнадцять років тому не стало коханого.
Оксанина душа відлетіла на Небеса над ранок. Ні днем раніше,
ні днем пізніше, коли не стало Назара. Циганка таки щось знала…
Немає коментарів:
Дописати коментар