…Дівчина була вродливою. Куди до неї тим артисткам розфарбованим, казали
в селі. І зітхали водночас: якби Вірині батьки були живі. Вивчилася б. Може, й
артисткою стала б. А Євгеня, так кликали Вірину тітку Євгенію, немає за що
племінницю вчити. Своїх трьох дітей виховує.
Ще перед закінченням школи тітка почала гадати, за кого б то видати
заміж Віру, аби одним ротом менше стало. Щоправда, дівчина про шлюб не думала.
Їй би податися геть звідси, у світ, який дивиться із журналів звабливими фото
великих міст. Одягнутися модно. Віра навіть вже на їхній райцентр згодна.
До райцентру десять хвилин їзди. Вона з тіткою на ринок молоко, сметану,
сир возить. Мають постійну клієнтку - вишукана молода жінка купує лише в них
продукти. Її парфуми, одяганки, манери запоморочують дівчині голову. Потай
заглядає в маленьке люстерко, порівнює свою вроду з покупчинею. Вона, Віра,
вродливіша…
…Вірині думки щодо життя навіть у райцентрі матеріалізувалися. Майже.
Ігор жив у передмісті. У дитинстві хлопець скалічив ногу. Накульгував. Уже
тридцятка на носі, а нареченої нема. Ніхто не хоче кульгавого Ігоря - так
нарекли хлопця. Ігор був хорошим шевцем. І поремонтувати, і пошити взуття міг.
Навіть з міста до нього приїжджали.
Євгеня знала Ігоревих батьків. Ті привозили на ринок яблука зі свого
саду. Садок у Личків був розкішний. Вирішила звести племінницю з їхнім сином.
Заради цього якось сама, без Віри, на ринок поїхала. Обережно завела мову з
матір’ю хлопця. Проте жінка й без натяків усе зрозуміла.
- Чи погодиться Віра на це? Не палкою її ж під вінець гнати.
- А де подінеться? Щось я не бачу, аби кавалери сироті набридали. Проте
звабити дівчисько кожен мастак. Не чекати ж, поки в запасці принесе. Віра все
вміє робити. Господарку порає. Вчиться гарно, але кому це треба. От стане
повнолітньою і…
Євгеня таки звела племінницю з Ігорем. Знала б вона, як Віра її за це ненавиділа.
Як, зрештою, і чоловіка.
Не невістка годила свекрусі - навпаки. Ігор також був уважним і
терпеливим до молодої дружини. Покохав її. Віра ж його соромилася. Біля нього
вона така гарна, струнка. Сільські сороки перешіптувалися:
- Погнало ж дівку з якогось дива заміж за кульгавого. А вона, мов
намальована…
Свекруха настояла, аби невістка закінчила курси продавців. Віра
влаштувалася на роботу в магазині на околиці міста. Там часто зупинялися водії,
аби щось купити. І якби один із них покликав її з собою в інше життя – була б
не проти.
Такий знайшовся. Казимир жив у обласному центрі. Двічі розлучений. Часто
їздив в сусідню область у відрядження. Трошки старший за Ігоря. Зате як гарно
залицяється. Які компліменти каже. Подаруночки привозить. Закохалася по вуха.
Була готова на все заради свого Казика.
- Я розлучуся з Ігорем, - сказала якось.
- Ні-ні, не треба. Спершу поживемо просто так, а тоді побачимо…
- Значить, утечу.
- Скажи своєму чоловікові, що… що на деякий час ідеш від нього. Не
вистачало, аби тебе міліція шукала.
- На деякий час?
- Ну, це так… аби надурити. А потім…
Ігор чи не вперше побачив дружину веселою. Гадав, може, вона врешті
покохала його. А, можливо, завагітніла. Та вранці наступного дня побачив
записку: «Деякий час буду жити окремо. Не шукай мене».
В Ігоря нила покалічена нога. І душа. А Лички-старші хапалися за серце і
не знали, як дивитися людям в очі.
Велике місто здавалося Вірі чарівною казкою. А Казик такий уважний. Їм
так гарно і любо в його подарованій батьками квартирі.
Невдовзі Віра зрозуміла, що вагітна.
- Казику, в нас дитина буде.
- Ні, дорогенька, це не моя дитина. Це твого… А тому її краще позбутися.
- Твоє дитя, коханий, твоє…
Ігор розізлився. Шарпнув Віру з дивану. Поставив перед собою і мовив:
- Мама все влаштує. Це не моя дитина.
Вірі стало лячно. І до Ігоря повертатися не хотіла. Бо він також не
повірить, що це його дитя. Певно, вже прокляли її Лички. Й убивати
ненародженого малюка не хотіла.
Прошкувала вулицею. Надвечірнє місто продував холодний вітер. Голова
йшла обертом від думок. Тепер чарівне місто видавалось їй байдужим і хижим.
Чужим. Вона втікала сюди за щастям, а щастя втікало від неї…
Віра стояла на колінах перед Казимиром. Просила не страчувати дитини.
Обіцяла «вибити» в чоловіка розлучення.
- Скоро прийде мама. Все вирішимо. Вона в лікарні працює.
Жінка суворо глянула на Віру. Потім про щось шепотілася з Казимиром на
кухні. Син переконував, що наразі не хоче втрачати Віри. Але й чужої дитини не
хоче. А тому - вихід один…
- Ми з батьком закриваємо очі, що ти сюди дівчат водиш. Але вагітну…
- Мамо, я ж не знав. Та й вона також лише щойно…
Жінка, на мить задумавшись, махнула рукою і зайшла до кімнати.
- Дурепо, в мого сина не може бути дітей, - мовила до Віри. - Тому й
розлучився. Втямила?
- Я вам не вірю.
Під час аборту щось пішло не так. Почалася кровотеча. Віра потрапила в
лікарню. Навідувалася Казимирова мама. Не для того, щоб пошкодувати.
Хвилювалася, аби все благополучно закінчилося. Ігор прийшов лише раз.
- Мене скоро виписують. Але до повного виздоровлення, кажуть, треба
почекати. Потрібен час. Я кохаю тебе, Казику, і заради тебе…
- Я приїду за тобою, - перебив. - А зараз у мене справи.
Приїхав Казимир за Вірою до лікарні аж надвечір. Але повіз не до своєї
квартири. А туди, звідки забрав. Казка чарівного міста виявилася сумною. І
короткою…
Уже майже стемніло, коли знесилена Віра ступила на подвір’я Личків. Ігор
сидів на лавці. Він завжди чекав її…
- Ігоре, - тихо мовила.
- Не кажи нічого. Йди до хати.
Лички-старші аж зойкнули від вигляду своєї невістки.
Ігор виходжував зрадливу дружину. Цікавився, чия це була дитина.
- Не твоя, - кинула у відповідь.
Свекри мовчки терпіли сором заради єдиного сина.
Євгеня намагалася не потрапляти на очі сватам. Ті не влаштовували
скандали після того, що трапилося, просто сказали:
- Не пара Віра з Ігорем. Не треба було їх зводити. Ви почали життя їй
псувати, а ми на те пристали. Хотіли позбутися племінниці - позбулися. А ми не
подумали, що може бути ось так…
…Віра навчилася плакати, щоб ніхто не бачив. Сльози скапували в душу.
Особливо, коли до магазину, де тепер працювала, заходили мами з маленькими
дітьми. Шукала схожість своєї дитини, яку не бачила, з чужими малюками. Уявляла
свою дівчинку або хлопчика. Подумки розмовляла то з нею, то з ним. Каялася.
Часом здавалося, що втрачає глузд. І ридала невидимими слізьми…
Чоловіки й далі кидали небайдужі погляди на симпатичну продавщицю. Але
тепер її це зовсім не хвилювало. А Ігор справляв дружині гарні туфлі чи
чобітки. Нічого не шкодував. Його Віра повинна виглядати чудово.
Лички-старші з усім змирилися. У цій сім’ї Віра не почула жодного слова
докору.
…Першим залишив цей світ свекор. Невдовзі за ним - свекруха. Ігор
ремонтував односельцям взуття і доглядав сад.
…У п’ятдесят Віра стала вдовою. В останній момент зізналася чоловікові в
своєму гріху, що стратила їхню дитину. От лише не знає, чи почув Ігор. Чи був
ще при свідості.
…Вона дбає про сад. Возить на ринок яблука - гріш якийсь капне. Сумує за
Ігорем. Ніколи не думала, що почуватиметься самотньо без нелюбого чоловіка.
…Днями їй приснився дивний сон. Ігор тримав малюка. А вона запитувала в
нього, куди потрапляють душі страчених, нехрещених дітей. Злякалася такого
сновидіння.
У неділю поїхала до монастиря. Її там ніхто не знає. Не осудить. Там і
запитає.
Неохрещені діти також отримають спасіння, відповів їй ченець. Бо в
Господа до дітей - особливе ставлення. І порадив молитися.
Дорогою додому згадала слова свекра, який казав, що у птахів - душі
дітей. Бо вони безневинні та найближче до Бога. І завжди восени на яблунях залишав
трішки плодів. Для птаства. Тепер і вона буде так робити. Можливо, в якійсь
пташині - душа її ненародженого малюка…
Немає коментарів:
Дописати коментар