Кава гірчила, мов життя. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій... А за вікном витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні...
Білий птах з ключем у дзьобі. Це був голуб, а, може, голубка. І сонце - яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик... Дзвінок будильника обірвав сон.
На календарі - «улюблене» число - має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І, заодно, перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти, начебто, щось поцупили. А, може, й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.
Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня - материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» - маленькою Ксенею...
...Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десяток років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував з чужими жінками.
- А скільки того життя?! - відповідав на її докори.
Згодом у Вадима «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.
Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».
...Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло.
...Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла.
Ксеня - психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.
- Може, мені професію змінити, якщо не можу дати ради сама собі? - якось запитала Лілю.
- Хірург також не може сам себе оперувати.
- Порівняла...
- Невже страждаєш за колишнім благовірним?
- Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто... я, наче, винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.
...Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.
У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля річки - великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що каміння - живе. Воно «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» - камінь, який, мабуть, уже «дорослий».
- А чому тьотя щодня сама тут сидить? - запитало дівча в батька.
- Не знаю.
- Можна я запитаю?
- Любопитній Варварі...
Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.
- Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?
Мала кивнула головою.
- Він - теплий і чарівний.
- Але ж твердий.
- Я плед маю.
- А чому він чарівний?
- Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.
- Це така казка?
- Ні, це правда.
Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.
- Мар’янко, не мороч голову.
Але дівчинці було цікаво.
- А як вас звати? - запитала.
- Ксеня.
- Гоцулка Ксеня, - пожартував незнайомець.
- Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.
- Я - Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?
Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А, бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.
- Ви її не прив’язуйте до себе, - попросив Михайло. - Ми роз’їдемось, а Мар’янка... Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча, дивно. Зазвичай, вона сторониться жінок.
Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.
- У мами - маленький хлопчик. І вона з нами не живе, - наче, підслухавши Ксенині думки, пояснила дівчинка.
...Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона - також.
Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка завагітніла від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вікторія погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.
Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?
- А ви звідки? - поцікавилась Ксеня.
Виявилось, з одного міста.
Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку.
- Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, - мовила Мар’яна. - Прийдете?
Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.
Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.
- Це - мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.
Ксеня розгубилася.
- Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, - пояснив Михайло. - А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо...
...Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідуть «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка - дружна родина.
А ключ... Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він - ключ до її щастя... до їхнього щастя...
Немає коментарів:
Дописати коментар