- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували
односельчани.
Люди Варці співчували. Донька на виданні, але не поспішають хлопці сватів
засилати. Бідося. Може тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться.
А ще в селі ходили чутки, що Варка просить милостиню біля храмів. Незрячою
прикидається. Наче, хтось бачив її в Почаєві, біля лаври. Але та прохачка була
так замотана хустиною, що годі було направду упізнати: Варка це, чи хтось
інший.
Сусіди замітили: в неділю та на великі свята Варка рідко буває вдома.
Запитували в Галини, доньки, де матір.
- До міста поїхала, - відповідала дівчина.
А люди тим часом рахували, скільки вартує цегла, цемент, дерево та інша
всячина і все менше йняли віри, що Варка самотужки назбирала грошей на будову.
Хата росла поволі. І врешті-решт Варка з донькою справили новосілля. А
невдовзі й наречений для Галини знайшовся.
Дмитро пристав у прийми. Варка виділила молодим найбільшу кімнату. Й далі
десь пропадала по неділях і святах. Допитливі сільські сороки хотіли вивідати у
зятя, куди мандрує його теща, але той не знав. З цікавості якось запитав у
Галини. Та звично відповіла:
- Мама до міста поїхала.
…Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла, аби
матір поїхала до районних медиків. Може, якісь краплі припишуть. Чи окуляри.
Але Варка впиралася:
- Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе. То кара Господня.
- Кому ви зло вчинили?
- Собі, Галю, собі.
- Про що ви мамо?
- Тобі це треба знати?
Невдовзі світ потемнів для Варки. А селом пішов новий поголос:
- Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх
розплачується. Зовсім незрячою стала.
- Певно, вже й хата нова не мила.
- Не можна хворою прикидатися. Бо так воно й станеться… вже сталося.
- Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер напомацки
подвір’ям ступає. Далі хвіртки не виходить. Внучка росте, а Варка її не бачить…
Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавці
і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував Варку. Одні
сторонилися. Інші знали: нічого не вивідають. А вона й священикові під час
сповіді не розповіла того, що таїла в душі. Може, колись…
…Галина збиралася до міста.
- А чому серед тижня? - запитала Варка. - Це який нині день?
- Середа, мамо. В поліклініку їду. З очима щось…
Варка зойкнула і завмерла.
- Вам недобре, мамо?
- Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь.
…За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що
справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи
вилізти. Хату збудувати, бо стара на голову завалилася б. От і вдавала незрячу.
Бо хіба винна, що вдовою рано залишилася. І від родини помочі не дочекалася…
- А я думала, що ви просто до міста їздили. Тільки не могла втямити, що ви
там робили по неділях і великих святах.
- Сліпота моя - це гріх, який мушу спокутувати.
- Як же в цій хаті далі жити, мамо?
- Не ти ж милостиню просила.
- Кажуть, гріх на цілі покоління падає…
…Варка померла.
Краплі Галининим очам не допомогли. Окуляри приписали. Галині здавалося,
що тепер вона материн гріх спокутує. І дуже боялася. За себе. За доньку. За
маленьку внучку. Й не знала, як цьому зарадити…
Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.
- Вже третє покоління, - мовила тихо.
- Ви щось сказали, мамо?
- Ні, то я про себе.
…В селі вже майже не згадували про Варку. Хіба що зрідка хтось зі старших
людей. А Галину переслідував незрячий гріх, якого вона боялася гірше смерті.
Згодом почала ходити в окулярах і внучка. Галина після цього аж заслабла.
Донька заспокоювала: лікарі сказали - нічого страшного немає. Тепер у багатьох
дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило. Вона знала страшну
таємницю. Її почали лякати ночі. Бо може статися так, що прокинеться, а ранку
не побачить. І хай Бог милує, аби ця ніч тривала так довго, як у її покійної
матері…
…Галина завела розмову зі священиком на автобусній станції. Вона не знала
отця. А він не знав її. Вони роз’їдуться, і, можливо, дороги не зведуть їх
більше ніколи. Тому й вирішила довірити йому свої переживання і страхи. Й
запитати поради.
- Отче, я нікому не можу розповісти свою таємницю. Навіть рідній доньці. І
більше не можу носити її в серці. Вислухайте мене, будьте ласкаві.
Священик уважно слухав. Коли жінка замовкла, він також замислився. А потім
мовив:
- Тепер вам потрібно ходити по храмах. Молитись за материну душу. І за
рідних своїх. І нічого не бійтеся – вірте в милість Господню. Бог добрий та
милосердний. На матір не гнівайтесь. Бо гнів не принесе ні прощення, ні спокою.
А молитва творить дива.
Отець благословив Галину і пішов до свого автобуса. А їй розвиднілося на
душі.
… Галина дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. З
кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду і свічку. Скроплює хату.
Запалює святий вогник. Чомусь таке на думку прийшло…
Варка збирала по храмах гроші. А Галина збирає, нанизує на невидиму
вервечку молитви. Очі вже геть погані стають. Але вона ще бачить ранки. Сонячні
дні. Усмішки своїх рідних. Вірить: молитва - це свята купіль. Святий сповиток.
Оберіг її родини. І відпущення гріхів для матері…
Немає коментарів:
Дописати коментар