Пір’їнка від ангела

…Усе почалося з парку, де любила гуляти Олена. От і цього разу, вкинувши в торбинку пляшку води - післяполудневе сонце припікало, - пішла на прогулянку. А ще тут продавали смачнюче морозиво. Кульками. У вафельних ріжках. М-м-м…

На одній з лавок було розкладено зо два десятки книг. А їхня продавчиня - дівчина років чотирнадцяти - сиділа в інвалідному візку. Вона ні до кого не зверталася, аби глянули на її товар. Просто чекала, що хтось зупиниться…

Біля «смачного» кіоску збиралася черга. Дорослі й діти хотіли чим швидше отримати холодного смаколика. Олена також пришвидшила крок. Майже минула лавку з книжками. Та враз зупинилася, оглянулась. Зустрілася поглядом з продавчинею. В її очах було щось таке…

Олена привіталася. Почала переглядати книги. Дівчина назвала ціну. Саме стільки було на морозиво в Олени.

Вона вибрала книгу американської письменниці, яка давала поради, як зробити так, аби мрії збувалися. «Фантастика, - подумала. - Наші суспільства різні. І якщо там подібні поради працюють, то тут не працюють жодні». Але книгу купила.

- Приємного читання, - побажала дівчина.

У цей момент біля лавки зупинився чоловік з кокер спаніелем. Атлетична фігура, дорогі парфуми, легка неголеність. Такий собі мачо. Брутальний мачо. Ні, брутальний кокер. Так Олена подумки нарекла незнайомця з собачкою.

Здивувалася, коли брутальний кокер почав приглядатися до книг. Невже такі щось читають? Уподобав детектив. Простягнув продавчині крупну купюру.

- У мене немає стільки здачі, - сумно мовила дівчина. - Сьогодні лише ця пані купила книгу. 

- Ти розпродуєш домашню бібліотеку? - запитав.

- Дещо... У нас велика бібліотека. Я... ми... збираємо гроші мамі на лікування.

- Здачі не потрібно.

- Дякую, - майже прошепотіла дівчина.

Олена минула «смачний» кіоск, знайшла порожню лавку й розкрила книгу. «Хто сказав, що мріяти - шкідливо? Навпаки! Шкідливо не втілювати мрії в життя...», - почала читати. 

Але думками повернулася до дівчини в інвалідному візку. Про що вона мріє, коли бачить, як її однолітки ходять, бігають? Коли вибирає з домашньої бібліотеки книги на продаж? Здогадатися не важко. Ще б ті мрії збувалися... 

А брутальний кокер? Цікаво, які в нього мрії?

В Олени ж було завжди багато мрій. А зараз їй би закінчити писати дитячу книжечку. Ні, вона не письменниця. В неї зовсім інша професія. Писати для дітей - це хобі.

Коли Олена була дитиною, казки її оминали. Вони приходили до інших дітей. Мама багато працювала, була втомлена. Їй не до казок. У батька була інша сім’я. Він розповідав казки своєму маленькому синові. Олена сама придумувала різні історії. Втікала у вигаданий світ. Повертала туди батька. І знову була щасливою. А потім плакала... 

...Героїня її книг дівчинка Біляна. Маленька мрійниця. Її вигадки мали чарівну властивість. А ще вона здійснювала таємні бажання дітей, а інколи й дорослих, залишених самотніх тварин, рослинок... Біляна вміла відчувати душу всього живого... 

Олена вже знала фінальну розповідь своєї книги. Біляна здійснить мрію дівчини в інвалідному візку. Мрію про здорову маму...

Олена гуляла парком і подумки писала історію. Найдовша алея була майже порожня. Затінку тут не було. І раптом... маленька пір’їнка кружляла в гарячому повітрі. Олена підставила руку і пір’їнка сіла на долоню. Глянула в небо. Де ж той птах чи птаха? Не видно...

- Пір’їнка від ангела, - мовила сама до себе Олена. - Дякую за подарунок, любий ангелику...

В Олени нині - День ангела. Вона подарувала собі книгу про мрії. А тепер отримала ще й пір’їнку...

...Вона ще декілька разів розминалася з брутальним кокером та його спаніелем. А от дівчини в інвалідному візку довго не було. Олена купила б у неї ще декілька книг. Але на лавці, де розкладала свій мудрий крам дівчина, сиділи інші люди...

Невдовзі й брутального кокера не стало...

...Зустріла дівчину згодом. Разом із мамою. Молода, але з ранньою сивиною жінка, неквапом котила візок. Олена й дівчина упізнали одна одну. Усміхнулися.

- Дякую, що тоді купили в мене книгу, - мовила дівчина. - Пам’ятаєте чоловіка зі спаніелем? Він допоміг нам... мамі, тобто.

- Брутальний кокер?! - вирвалося в Олени.

Дівчина здивовано глянула на неї.

- Це я нарекла його так жартома. Чомусь він тепер не вигулює свою спаніеля.

- Він не живе в нашому місті. Тут мешкає його мама. А він - у столиці. Він собачку своєї доньки сюди привіз на деякий час. О і вигулював. А донька тоді лікувалася в закордонній клініці. У неї було щось серйозне. Він... він тільки з вигляду такий... брутальний, - усміхнулася дівчина. - А насправді - добрий.

- Це була для нас така несподіванка, - втрутилась у розмову мама дівчини. - Я привезла до парку Віру з книгами. А він підійшов і дав нам гроші. Я запитала, чому він це робить. Він коротко розповів свою історію. Через хвилювання  забула запитати його ім’я. Ми часто гуляємо в парку. Хотіли би ще раз подякувати йому. Завдяки його допомозі я отримала необхідне лікування. Сподіваюся, з його донечкою все гаразд. А я... я потрібна Вірі. Ви бачите...

Олена шкодувала, що не мала з собою книжечки. Подарувала би Вірі. Вона вже виросла з таких книжок. Але хай би була в її бібліотеці. На згадку... Іншим разом це зробить.

...А тепер закінчувала ще одну книжечку. Назвала її «Пір’їнка від ангела». У книжці буде й нинішня почута історія. Олена гадала, як перейменувати брутального кокера. Слово «брутальний» не годиться для дитячої книжки. Може, містер кокер? Трохи банально. Та чому б ні?

Її казкова героїня Біляна випадково познайомиться з містером кокером, його хворою донькою і собачкою. Олена ще не знала, де вони зустрінуться, як розвиватиметься сюжет. Але знала фінал історії. Біляна здійснить бажання дівчинки та батьків. І собачки. Бо спаніель все розумів...

Повернувшись додому, Олена дістала книгу Барбари Шер, яку колись купила у Віри. Прологом до нової історії стала одна із фраз: «Відкривайте в собі неповторні дарування, що відрізняють вас від інших людей». Адже її маленька героїня завжди дарує добро, віру, надію, любов...

...Книгу видрукували швидко. Презентацій Олена ніколи не робила. Вона ж не вважала себе письменницею.

Тепер уже мала подарувати Вірі дві книжечки.

...Недільного надвечір’я зустріла Віру з мамою в парку. Дістала з торбинки книжечки.

- Це тобі, Віро. Знаю-знаю, ти вже доросла для такого читання. Але хай вони будуть у твоїй бібліотеці.

- То ви письменниця?

- Ні.

- ???

...Олени трохи не було вдома. Їздила з чоловіком і сином на відпочинок. А потім задощило й похолодало. В парку сумували порожні мокрі лавки. А парк сумував за галасливими дітлахами. Лише ворони гарлапанили...

Нарешті випогодилося, потепліло. Після роботи Олена зібралася в парк. А ось і Віра з мамою. Дівчина помахала рукою. Олена підійшла до них.

- Я прочитала ваші книжечки, - мовила Віра. - Якби і в житті було так... Я колись вірила, що казки - це... інколи правда...    

Олена дістала з сумочки маленьке пір’ячко й поклала на долоню дівчини.

«Я ангела свого попрошу, щоб він допоміг і тобі...», - подумки склалося побажання в риму. А вголос мовила:

- Це те саме... з книжки...