Хто двері відчинить?

 Тетяна довго не змогла заснути. У сусідів сплакувала маленька дитина. А в її квартирі було тихо. Дуже тихо.

Увімкнула телевізор. Жодного фільму, який хотілося б переглянути.

Заснула мало не під ранок. У сон прийшла Стефанія Никифорівна, з якою колись працювала. Тетяна роками не згадувала цю худеньку, непримітну жінку, яка працювала в дитячому садку нянею - в групі, де вона була вихователькою.    

Поза роботою вона була просто Таня. Бо лише недавно закінчила виш і прийшла працювати з дошкільнятами. Діти любили молоденьку виховательку. І няню любили. От лише ім’я та по-батькові малечі давалося важко. Її називали Стефа Нифонівна, Стефанія Кифорівна... Няня на те лише усміхалася.

Їй було під шістдесят. Вдова. Подруг у Стефанії Никифорівни в садочку не було. Як жила - ніхто не знав. Нікому нічого про себе не розповідала.

Якось Стефанія Никифорівна обмовилася Тетяні, що не любить вихідних. Бо в ці дні самотньо й сумно. Донька з сім’єю жила далеко. Давно не бачились.

- А ви до мене в гості приходьте, - сказала Тетяна. - Я квартиру винаймаю тут неподалік. Правда, у вихідні їжджу до батьків, вони в райцентрі живуть. Але деколи залишаюся в місті. В мене тут також нікого нема. Найкраща інститутська подруга заміж вийшла й виїхала. І хлопця поки не маю.

Стефанія Никифорівна подякувала.

- У вас, Тетяно Максимівно, наймана квартира. А в мене своя. Тож спершу завітайте до мене на гостину.

- Добре. Я прийду.

У неділю Тетяна купила квіти й тістечка. І поспішила до Стефанії Никифорівни.

Вона жила в хрущівці. В помешканні було багато вишиття, в’язаних серветок, фотографій.

Стефанія Никифорівна пригощала Тетяну смачним борщем, млинцями. Коли пили чай з тістечками, жінка розповіла про своє життя.

- Ні з ким не ділилася. А з вами, Тетяно Максимівно, на душі легко, світло. Та й перебудова, гласність зараз. Політика змінюється, тому можна дещо розказати. Але ви, нікому... будь ласка.

Родина Стефанії Никифорівни вважалася в радянські часи неблагонадійною. Чоловік сидів «за політику». І рідний брат був репресований. Загинув у сибірах.

Стефанія з Мироном виховували доньку. Коли мала пішла до школи, Мирона посадили вдруге. Начебто, знайшли заборонену літературу.  

- Мирон за професією істориком був. Не тримав він удома заборонених книг. Але час такий був: знайдуть бозна що, коли треба. Ви, Тетяно Максимівно, не знаєте тих жахів. І добре, що не пережили цього. Я бухгалтером працювала. Після того, як удруге посадили чоловіка, мене з роботи... попросили. Мирон два роки відсидів. Занедужав сильно. Я на завод влаштувалася. Робота у три зміни була. Зате платили непогано. Дотягнула до пенсії. А потім... не могла вдома сидіти. Думала, збожеволію. От і влаштувалась нянею в дитсадок.  

Стефанія Никифорівна взяла з етажерки фотографію дівчини-школярки.

- Донька моя. Віра. Гарно вчилася. Після закінчення школи поїхала вступати далеко від додому. Віра розуміла перипетії нашої родини і хвилювалася, що це може зашкодити їй. Там і заміж вийшла. Вона з чоловіком - геологи. У багатьох місцях побували. Осіли в одній з балтійських країн. Внучка у мене є. Давно їх не бачила.

В очах Стефанії Никифорівни забриніли сльози.

- Чому ж вони не навідуються до вас? 

- Доньку досі страхи переслідують. Гадає, приїде в Україну і... їй про батька та дядька згадають. Віра навіть на похорон батька не приїхала. А Мирон так чекав її. Так чекав... Відчував, що недовго залишилося.  

- Але ж зараз все змінилося. Чому ж вона?..

- Мені би внучку обійняти. Хоча б на хвильку. Бо хто знає, скільки кому в цьому світі відведено... Важко самій. Сумно. Особливо у свята й вихідні. І вмирати на самоті страшно. Я на ніч двері не закриваю на ключ. Лише на ланцюжок. Бо як помру, то треба буде двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде...

...Тетяна вийшла заміж. Перебралася в інший мікрорайон. Перевелася працювати в інший дитсадок. Після цього ще декілька разів зустрічалася зі Стефанією Никифорівною. А потім народився син, через два роки - донька. За клопотами відкладала зустрічі на потім. Згодом випадково дізналася від колишньої співробітниці, що Стефанії Никифорівни не стало. Запалення підхопила. Чи бачилася з донькою та внучкою, перед тим, як відійти в засвіти?..

...Тетянині діти - Руслан і Катя - виросли, вивчилися. Обоє рано завели власні сім’ї. У батьківській оселі ніхто не залишився. Донька вийшла заміж у сусідню область - там здобувала вищу освіту. Син жив ще далі. Його дружині дісталася від бабусі гарна квартира. Туди й переїхали.

Після п’ятдесяти Тетяна овдовіла. Тужила за чоловіком. Дмитро добрий був. Слова кривого ніколи не сказав.

Самотньо було Тетяні. Просила дітей, аби частіше приїжджали, внуків привозили. Але в кожного були справи, своє життя. Якщо й приїжджали, то гостювали не більше тижня.

Якось зателефонувала доньці, сказала, що матиме кілька вільних днів. Могла би приїхати.

- Та в нас усе добре. Чого будете їхати? І квитки подорожчали, - відповіла на материну пропозицію Катя.  

Прикро стало Тетяні.

До сина дорога була довшою. Може... Набрала Руслановий номер телефону:

- Синочку, в мене є трішки вільного часу. Хотіла би побачитись. За внучкою скучила. 

- Я зайнятий. Не можу зараз приїхати.

- Я б сама до вас приїхала.

- У нас зараз друзі гостюють.

- Я лише на три-чотири дні. В кухні на диванчику переночую.

- Мамо, я ж сказав... Вибач, у мене друга лінія. Мушу відповісти. Це - важливий дзвінок.

Після розмови з рідними дітьми зрозуміла: там її не чекають. А от чужій, залишеній дітворі вона потрібна. Тетяна декілька років тому перейшла працювати у сиротинець. Лише б не розплакатися, коли гладитиме голівки осиротілих хлопчиків та дівчаток. Бо згадуватиме власних внуків, яких хочеться пригорнути. Почути їхній сміх, їхні розповіді. Просто, з ними побути... 

Сон, у якому бачила Стефанію Никифорівну, ще більше розкуйовдив Тетянині невеселі думки. Подумала: треба зайти до церкви, свічку за упокій душі поставити. А ще пригадала розмову про двері на ланцюжку.

На добротних Тетяниних дверях із двома замками ланцюжка нема. А якщо, не дай Боже, сильно занедужає чи щось гірше трапиться? Хто двері відчинить?..