Стоїмо на пероні серпня,
обійнявши поглядом рідне небо.
- Будь для нас погідним, -
шепочемо серцем.
А небо просить дощу, аби
змити втому і відпочити від спеки.
Стигле літо стеле жовті
обруси з раннього опалого листя. Пригощає яблуками, грушами і сливами, яким ще
не пора бути спілими. Бо вони - пізні, осінні.
- Куди ти поспішаєш, світку?
- запитуємо у дня, який ще недавно був ранком, а вже вкладає спати сонце.
- А куди ви поспішаєте, люди?
- запитує день, намагаючись нас зупинити, аби не пройшли мимо долі, літа, мимо
квітки, яка розквітла саме для когось із нас…
…- Як скоро минає життя, -
кажемо з сумом.
…- Як швидко ви пройшли повз
мене і майже не замітили, - зітхнув учорашній день,
дивлячись услід часу, який майнув, наче видиво, залишивши ще менший окрайчик
літа…
Немає коментарів:
Дописати коментар