- Все в тебе буде добре, красуне, - почула врапт.
Невідь звідки взялася циганка. Стара, в рясних спідницях, з великими півмісяцем сережками, з каблучками на зморщених пальцях.
- Не сумуй. Йди додому, красуне. Вже посиніла від холоду.
Тетяні стало лячно. Хотіла рушити, а ноги наче приросли до мокрого асфальту. Згадала: циганам варто що-небудь заплатити, бо долю украдуть. Так казала покійна бабця. Задубілими руками почала шукати гаманець. Куди ж він запропастився? Нарешті. Дістала кілька дрібних купюр, підняла очі… Нікого немає. Озирнулася. Лише дощ, вона і порожня вулиця.
«Додому… додому…», - шепотіли холодні уста. Нарешті захотіла зігрітися. І хотіла їсти. Пустилася бігти. Мимохіть пригадала, як колись, наче вітер, летіла до школи. Їй подобалася наука. Але найбільше смакували шкільні обіди. Борщі, супи, котлети для Тані видавалися фантастично смачними. Вдома було шестеро ротів і куці статки. Дідо, бабця, матір, батько, Таня і маленька сестричка.
Поки закінчила школу, не стало бабці й діда. Потім відійшов батько. З тих пір Таня ніколи не бачила усмішки на материному обличчі.
- Любо, це ще не кінець життя, - вкотре повторював материн старший брат. – Чоловіка не воскресиш. Зате доньки які славні в тебе. Інша раділа б…
Матір пропускала повз вуха дядькові слова. А він, як завжди, махав рукою і йшов геть.
Після школи Таня не їхала - втікала з дому до міста.
- А я? – молодшій сестрі сльози заволокли очі.
- Не хвилюйся, мала. Колись і тебе заберу.
Робота, гуртожиток, заочне навчання, підвищення по службі, малосімейка… Як раділа Тетяна своїм, рідним, кільком десяткам метрів квадратних! Саме тоді й не стало матері.
- З’їла, живцем з’їла себе, - бурмотів дядько. – Про дітей не подумала. Ех…
- Таню, ти не залишиш мене? – очі молодшої сестри благально дивилися на старшу.
- Не залишу…
Бухгалтер від Бога. Так називав Тетяну її шеф.
- За тобою, як за китайською стіною, - любив жартувати. – Жодні перевірки і ревізії не страшні.
Шеф не знав, що вона допомагала з бухгалтерією й іншим. Хотіла поміняти малосімейку хоча б на двокімнатку. І молодшій Галинці треба освіту дати. І в життя гідно випровадити.
Двадцять п’ять років, тридцять, тридцять перший…
Галинка сказала, що сьогодні прийде зі своїм хлопцем. Хоче познайомити.
- Таню, а в тебе хтось є?
- Ніколи мені. Ось віддам тебе заміж, тоді й про себе подумаю.
- Але ж ти старша.
- Галю, не переймайся цим. Якось впораюся.
Тетяні сподобався обранець сестри. Незабаром і весілля справили. А їй самій пішов тридцять другий…
Тетяну поважали на роботі. Але ні холостяки, ні розлучені чоловіки не наважувалися запросити на побачення. Було кілька коротких романів, як кажуть, на стороні. Тетяна їх називала «короткометражними фільмами». До серйозних стосунків так і не дійшло.
Сьогодні уперше її запросив до кав'ярні співробітник. Після першої чарки почав скаржитися на колишню дружину. Сяка-така. Доньку проти нього налаштовує. Аліментів їй завжди мало. Після другої - дісталося Тетяні.
- В розвідку з тобою я пішов би. А жити… ні. Ти ж робот, арифмометр! Робота, робота, робота… Цифри, звіти, баланси… Жодних емоцій!
Тетяна мовчки встала і вийшла з теплої кав'ярні у холодну, дощову осінь. Емоції! Бачив би хто, як вона підстрибувала до небес, коли купила перші пристойні туфлі! Як кружляла в новому платті! Як раділа, коли Галинка вступила до університету! Робот! Може, й робот. Завжди в роботах. А що вартувала б без них? Як жила б? Кому це, зрештою, потрібно знати? Люди бачать те, що хочуть бачити. Розуміють те, що можуть зрозуміти. Її спогади-виправдовування перебила стара циганка…
Увечері зателефонувала Галя.
- На вихідних забіжимо в гості. Маю твій улюблений чорнослив у шоколаді. Смачнющий… А з тебе кілька салатиків.
- Чому салатиків?
- Вітаміни треба їсти!
- Галинко, ти часом не?..
- Часом так. Скоро, сестричко, станеш доброю тітонькою Танею.
У суботу вранці Тетяна зiбралася на ринок. А вдягнулася так, наче йде до театру. Така чудова новина!
- Тату, ці помідорки гарні, не дуже м’які, - по-дорослому міркувало п'яти-шестирічне дівчатко. Маленька господинька, не поспішаючи, клала помідори на вагу.
Батько квапив малу:
- Швидше, люди чекають.
І до Тетяни:
- Перепрошую. Ми скоро.
- Я не поспішаю.
- Ой, моя долонька брудна. Тату…
Чоловік шукав гроші і хустинку водночас.
- Я допоможу. Давай сюди долоньку.
- Не затримуйте чергу! – невдоволеним голосом мовила жінка, що стояла за Тетяною. - Що за матері тепер? Чоловіків з дітьми в магазини, на ринок спровадять, а самі перед дзеркалом сидять. Або по тих… по салонах краси гонять.
- У нас немає мами, - прошепотіла мала. – Наша мама… - з очей потекли сльози.
- Не плач. Все гаразд, - заспокоювала дівча Тетяна.
- Ви добра? – продовжуючи схлипувати, запитала мала.
- Не знаю.
- Ви добра. І моя мама була добра. А зараз вона на небі. Ми з татом одні-одні.
- Перепрошую ще раз, - мовив чоловік. – Я не люблю ринків. А покійна дружина овочі і фрукти любила тільки на ринках купувати. Ось і Даринка тепер тягне мене сюди.
- Тату, ти обіцяв мені морозиво. Вчора, як я не хотіла йти спати. І нині. А ви любите морозиво? – запитала дівчинка в Тетяни.
- Люблю. Влітку. А зараз холодно.
- І тато так каже, - зітхнула мала.
- Можна вас також пригостити? Якщо не морозивом, то кавою або чимось іншим?
Тетяна розгубилася. Пригадала невдале недавнє запрошення до кав’ярні.
- Якщо ви підете з нами, тато купить мені морозиво. А якщо не підете – не купить.
- Думаю, мушу погодитись.
- Морозиво! Морозиво! – дівчатко пострибало крізь юрбу заклопотаних базарними справами покупців.
Після цього дня Андрій, Даринка і Тетяна не раз смакували разом морозивом. Інколи Андрій зустрічав Тетяну з роботи. Вона чекала і боялася тих зустрічей. Пам’ятала про «робота» і «арифмометра».
- Тато мене запитав, чи я хотіла б, аби ви були моєю мамою, - прошепотіла якось Тетяні на вухо Даринка. – Я хотіла б. А ви?
… Галю з пологового будинку зустрічав чоловік і нове Тетянине сімейство. Андрій хвилювався, здавалося, більше за новоспеченого батька: вдруге побіг до авто поглянути, чи, бува, чогось не забули.
Тетяна, як дівчисько, переминалася з ноги на ногу.
Коли з’явилися Галя і медсестра, Даринка першою підбігла, і заглянувши в білий сповиток, серйозно мовила:
- Дорослі, тихо, мій маленький братик спить.
Немає коментарів:
Дописати коментар