Нерівня

- Мамо! – радісно стрельнула очима Іванка, - Олег запропонував мені вийти за нього заміж!
- А його батьки про це знають? – не поділяла доньчиної радості Орися.
Іванка знизала плечима.
- Не поспішай…
Учора на побаченні Олег подарував Іванці тендітний золотий перстеник. Це була перша коштовна річ у її житті. Орися статків не мала. Звідки взятися багатству у звичайної сільської медсестри, котра сама виховує доньку? Люди говорили різне про Іванчиного батька. Але правди ніхто не знав. На практику після медучилища Орися їхала сама. А з практики повернулася з дитиною.
- Орися гарна дівчина, тому й звабив якийсь ловелас, - обговорювало новину село.
- Вона ж медичка, знала, що робити, аби не народжувати…
- Може, ще повернеться…
- Певно, має жінку, пройдисвіт…
Дівчинка росла розумною і вродливою. У селі були впевнені: має батькову вроду. Хоча, й Орисю природа красою не обділила.Мала Іванка гарний, дзвінкий голос. Село відразу зметикувало:
- Мабуть, Орися з артистом зналася. Хто з родини так гарно співав? Баба – ні, дідо – ні, батьки – також ні.
Село вирішило: Іванка повинна вчитися на артистку. Але вона обрала медицину. І коли вступила до інституту, село наче оса вжалила.
- Може, Іванчин батько професор, то й допоміг…
- Ким би не був, але гроші, певно, має…
- Вона ж вчилася добре…
- Ет, хто тепер на це дивиться. Треба «плечі» мати…
Не одна сільська сорока хотіла вивідати в Орисі хоча що-небудь. Але медичка лише усміхалася у відповідь.…
На Орисиному подвір’ї зчинився галас – прийшла з’ясовувати стосунки Олегова мати.
- Чуєш, шльондро, - кричала «порядна» сільська вчителька, - хай твоя знайда навіть не сміє підходити до мого сина. Ти хоч знаєш, хто її батько? Мій Олег з поважаного роду. І жінку візьме таку, щоб рівня йому була.
Орися мовчки слухала «гостю». У початкових класах Ярина Іванівна вчила Іванку. Хвалила малу за успіхи. А тепер…
- Хай обоє шукають інше щастя! – винесла ульматимум пані вчителька і гримнула за собою хвірткою.
Коли Іванка приїхала на вихідні додому, мати розповіла про все. Донька зняла з пальця перстеник і попросила повернути хлопцеві.…
Було далеко за північ, коли Орися закінчила розповідати Іванці про свою молодість. Уперше.
- Я й не здогадувалася, що Павло Андрійович – мій батько. Ви казали – далекий родич. Я вірила. Він цікавиться моїми справами. Допомагає. Про вас запитує. Його шанують. Павло Андрійович дуже гарний лікар і викладач. Мамо, він був одружений, коли ви зустрілися?
- Ні, звичайно.
- Чому ж?...
- Ти хочеш знати, чому я не вийшла за нього заміж? Злякалася. Сільська дівчина і син відомих батьків-медиків. Але це вже не має значення. Павло Андрійович цікавиться тобою, допомагає – і добре.…
Олег оминав Орисину хату. Жінка випадково зустріла його на вулиці.
- Зачекай. Маю дещо тобі віддати.
- Іванка мене не хоче бачити?
- А ти її?
Хлопець опустив очі…
Іванка зателефонувала з міста додому:
- Мамо, я хотіла б тебе познайомити з Володею. Ми приїдемо в суботу. Володя уже знайомий з моїм… з Павлом Андрійовичем. Він сказав, що Володя надійний хлопець.
Теплого весняного дня біля скромної оселі сільської медички загальмувало авто.
- Які ж вони гарні обоє! - милувалася крізь вікно Орися.
- Гарні ж! - заздрісно споглядала крадькома сусідка.
Звістка про Іванку і її нареченого облетіла село вмить. Врапт комусь припекло виміряти тиск, комусь - попросити «щось від голови»…
- Завжди забуваю запитати, як Олег? – поцікавилася Іванка.
- Навіщо він тобі? Володя такий славний хлопець.
- Просто цікаво.
- Його родині ніхто не міг вгодити. У кожній дівці ґандж шукали. А Олег тим часом з товаришами зачастив до сільської кнайпи. А потім запізнався з жінкою з сусідньої області. Кажуть, вона колись свою новонароджену дитину стратила. Не знаю, правда це, чи ні.
- А що ж його мати?
Орися лише махнула рукою.
У неділю Іванка з Володимиром зібралися відвідати хресну. Майже по сусідству й Олегова хата.
- Шльондро, йди з моїх очей! – лунало з подвір’я колишньої Іванчиної вчительки. Це свекруха «спілкувалася» з невісткою.
- Добрий день, Ярино Іванівно, - привіталася Іванка.
- Добрий… - наступне слово застрягло в горлі. – Ти?
На ганку з’явився той, у кого Іванка колись була закохана. Пом’ятий, неголений чоловік не був схожий на Олега.
- І як ти? – ледве витиснула з себе Ярина Іванівна, звертаючись до Іванки.
- Дякую, добре.
Іванка з Володею звернули до оселі хресної. А Ярина Іванівна неначе прикипіла до землі. На ганку чухав неголену потилицю Олег.
Наступного дня у медпункті було людно. І хворі, і здорові поспішали до Орисі. Приносили, як годиться, дві новини. Одну добру, іншу – погану.
Доброю новиною було те, що всім сподобався майбутній Орисин зять. Особливо постаралася хресна.
Героєм поганої новини був Олег.
- Чули, вчора Олег Яринин такий дебош влаштував, аж міліція в хаті була, - розповідали «пацієнти». – Чужих дітей Ярина вчила, а свій вар’ятом виріс. Усім дісталося: і матері, і тій... дружині… Олег дебоширив не спроста: Іванку побачив. Перебирала Ярина дівчатами, а тепер спокутує. Бо та її невістка...
«Кожен заслуговує на своє щастя», - подумки мовила Орися. А вголос запитала:
- Тиск міряти будемо?

Помилка молодості

Наталці було тривожно на душі. Звідки йшов неспокій, не могла зрозуміти. Дивний настрій псував вихідний. Зателефонувала до чоловіка. Щось довго з гаража не повертається. Сказав, обговорюють з сусідом нещодавно придбане авто.
На тижні сестра скаржилася на здоров’я. Наталка набрала номер телефону. У відповідь почула: усе гаразд.
Відчуття неспокою не минало. Вирішила: не завадить невеличкий шопінг. І погода сприяє. Шкода, що подруга не може скласти компанію. Лише завтра повернеться з відпочинку.
Наталка вже була перед порогом, коли у двері подзвонили.
- Хто? – запитала.
- Ми до Михайла Мірошника.
Відчинила двері. Незнайома молода жінка з маленьким дівчам повторила:
- Ми до Михайла Мірошника.
- Його немає вдома. Ви у якій справі?
- Ви його дружина? – запитала у відповідь незнайомка. – Ми зачекаємо.
- Я можу зателефонувати, аби чоловік швидше прийшов. Як ваше ім'я?
- Мирослава. Він знає. А донька – Ліля.
Михайло говорив надзвичайно схвильовано:
- Я зараз… Усе поясню… Іду…
До хати увійшов не той Михайло, якого Наталка знала двадцять років. Винуватий погляд. Опущені плечі. Розгублений...
- Тату, треба поговорити, - без вступних церемоній сказала гостя.
- Тату? – Наталка нерозуміюче дивилася на Михайла.
- Я поясню… усе… пізніше… давня історія…
Наталка вийшла з квартири. Думки переганяли одна одну, шпорталися, розбивалися об асфальт. Добре, що Іванка, донька, на канікулах і відпочиває з друзями. Невже у Михайла є неофіційна сім'я? Не може цього бути. Це якась помилка.
Повернулася додому надвечір. Маленька гостя спала на доньчиному дивані. Мирослава щось готувала в кухні. Михайло дивився на темний екран телевізора.
- Наталко, вони в нас переночують.
- Старша донька… Коли ж ти встиг?
- Помилка молодості. Армійське кохання.
- Скільки їй?
- Двадцять три.
- А твоїй… внучці?
- Третій рік.
- Донька заміжня?
- Ні.
- Що їй потрібно?
- Просить допомогти…
- Матеріально чи батьківською порадою?
- Грішми.
- А з її матір'ю ти бачився?
- Телефонував зрідка. А бачився… давно. Я не знав, що вони приїдуть.
Михайло побрів на кухню. Тепер у темний екран телевізора вдивлялася Наталка. У власній оселі почувала себе незручно. Щось би перекусити. Але там були вони. Минуло кілька годин, відколи непрохані гості переступили поріг квартири, а Михайло уже встиг стати чужим.
Їй цьогоріч виповнилася сороківка. Михайло на кілька років старший. Як жити далі? Якби він розповів усе раніше, якби зізнався, все могло б бути по-іншому. Молодість здатна більше прощати.
Неділя виявилася зовсім не святковою. Мирослава годувала доньку. Вочевидь, малій сніданок не смакував, бо ложка кілька разів опинялася на підлозі. Новоспечений дідусь подався до магазину за провізією. Наталка чекала, коли спорожніє кухня.
Зателефонувала подруга.
- Наталко, приходь, маю для тебе подарунок і стільки цікавинок…
- Прийду. Але спершу дочекаюся, коли повернеться з магазину помилка молодості.
- Що? Хто повернеться?
- Оксанко, потім розкажу. Уже прийшов.
Михайло намагався знову щось пояснити. Виправдовувався. Але Наталка була схожа на кам'яну бабу. Жодних емоцій, ні бажання слухати. У душі порожньо, наче в гаманці у бідняка…
- Ну й Санта-Барбара! – сказала Оксанка. – А ти терпляча, подруго. Я б відразу за качалку… Твої непрохані гості надовго?
- Начебто мають поїхати сьогодні.
- А що Михайло?
- Добре було б, якби поїхав разом з ними.
- Наталко, може, це справді була помилка молодості. Тоді у багатьох вітер у голові свище.
- Розумієш, він спілкувався з цією жінкою. Телефонував. Сам признався. І мовчав. Він обманював мене, доньку. Цікаво, як Іванка сприйме, що в неї є старша сестра?
- Вона любить Михайла. Він для неї взірцевий батько.
- Тому й не пробачить.
Наталка повернулася додому увечері. Мирослава сиділа перед телевізором у її халаті. Ліля бавилася Іванчиною біжутерією. Михайло мив посуд.
- Ти казав, що вони нині поїдуть.
- Я повинен взяти з банку гроші. Нині ж вихідний.
- Ти хочеш віддати наші гроші?
- Та не всі. Просто допоможу трохи. Наталко, вони поїдуть, а ми повинні жити далі.
- Я мушу все забути? Чи зробити вигляд?
- Не кажи Іванці.
- Ти обдурив мене, тепер хочеш обдурити доньку. Ні, Михайле. Відчуваю, візит твоєї помилки молодості перший, але не останній. Іванка все одно дізнається. Тому я розповім їй правду. До речі, ця жінка, твоє армійське кохання, заміжня?
- Ні. Не склалося.
- Маєш шанс.
Мирослава з малою поїхали у вівторок. Михайло запевняв, що більше подібних сюрпризів не повториться: вони ніколи не переступлять поріг їх помешкання. Наталка не вірила.
Мирослава зателефонувала через два тижні.
- А, це ви. Тато вдома? Мама хотіла б з ним поговорити.
- Телефонуйте йому на мобільний. А сюди не смійте! - і поклала слухавку.
Наталка не знала, що зараз більше відчуває: гнів чи жаль?
- Нам треба поговорити, - сказав Михайло з порога.
- Тобі телефонувала твоя помилка. Що їй треба?
- Вона запитала, чи могла б Мирослава приїхати в наше місто, аби знайти якусь роботу. В містечку, де вони мешкають, роботи немає.
- Де вона буде жити?
- Як знайде роботу, винайме квартиру. А поки що… може, у нас? Недовго.
- А чому б тобі не запросити пожити в нас ще й армійське кохання?
- Наталко, я мушу допомогти.
- А я не мушу! Твої батьки недалеко від міста живуть. Посели в них.
- Вони нічого не знають. Я не уявляю…
- Розлучення! Я хочу розлучення! А квартиру поділимо.
- Ні, цього ніколи не буде! Що скажуть люди? Родина? Батьки? На роботі? Як мій статус?
- Мені байдуже.
- А ти… кому ти будеш потрібна у свої сорок років? Ти подумала про це?
Невже це сказав Михайло? Чоловік, для якого вона була найкращою, найбажанішою у світі жінкою? Їх сім'ю вважали майже ідеальною. Знайомі тихенько заздрили.
- Чому? Чому? Чому? – невідь-кого запитувала Наталка.
Мирослава таки приїхала. Цього ж дня повернулася додому Іванка. Михайло пробував порозумітися з молодшою донькою. Але вона мовила:
- Ми навчимося жити без тебе, тату.
- Це мама тебе налаштувала проти мене?
У кухні притишеним голосом розмовляла з мобільного Мирослава. Ні Наталка, ні Іванка, ні Михайло цього не чули.
- Вони серйозно поскандалили. Його жінка хоче розлучення. І донька не проти. Вони тішилися гарним життям. А ми з тобою його не мали. Прийшов час поділитися. Ти легко тоді його відпустила. Я виправлю твою помилку.
...«Міняю трикімнатну квартиру на дво- і однокімнатну…» Наталка попросила знайому ріелторку чимшвидше знайти гідні варіанти.

Терпка мелодія

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.
Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…
Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…
Скрипка ніжно тулилася до міцного плеча. Застиглі пальці ледве втримували смичок.
Маестро, що змусило вас краяти серце збайдужілого міста? Відчай? Втрачене кохання? Бідність? Дивакуватість?
Повітря пахло хризантемами, обцілованими безсоромним дощем. І від цього терпка мелодія була схожою на долю, що не збулася…

"За щастя твоє..."

Під Соломіїні ноги з ялинки впала шишка. Гарна, продовгаста, трішки наїжачена. Дівчина глянула вгору: от дивно, наче хтось невидимий знає, що сьогодні в неї день народження. І гадки не мала, що це буде єдиний її подарунок.
Колектив, у якому недавно почала працювати, чи то байдужий, чи інертний. Чужим життям, окрім заступниці директора Віти, на людях – Вікторії Леонідівни, ніхто не цікавиться. Вікторії поза тридцять. Вона не втомлюється чекати гідного кавалера з гідними статками. Проте принци на білих конях, себто, «Мерседесах», заступницю шефа вперто не помічають. Певно, тому Віта не долюблює молодих дівчат. Недоброзичливість начальниці вловила на собі й Соломія.
Вікторія Леонідівна вітала співробітників зі святами на власний вибір. Шефа. Головного бухгалтера. Шефову пасію. Шефового водія. І декого з тих, хто приносив Вікторії каву, щось до кави і не втомлювався вихваляти її чесноти.
На роботі Соломія не встигла завести подруг. Зате чоловіча половина симпатизувала новій працівниці.
Соломію робили гарною очі. Великі, спокійні, сині. У школі та в інституті вони не одного могли б звести з розуму. Але ті очі дісталися Соломії. Тому були безпечні для численних залицяльників.
Грудневий вечір закрався раптово. Небо опинилося у сніговому сповитку. Здавалося, вітер хотів вивільнити світ від білої пелени. Він розшарпував, розвіював холодні шати. За вікном танцював хаос.
Шеф милостиво дозволив піти з роботи раніше. Раділи всі, крім Соломії. Куди їй поспішати? Коханий став колишнім. Її сині очі не втримали хлопця перед зрадою ліпшої подруги. Також уже колишньої.
Забути про власне свято. Заплутатися у завірюсі. Загубитися у зимі. Поспішали, шпорталися у снігах люди. «Ну привітайте ж хто-небудь! Усміхніться хоча б!», - безмовно голосило Соломіїне серце. Ніхто не почув…
І вдома не згадали про її свято. Точніше, згадали, коли Соломія пішла на роботу. В хаті прокотилася чергова родинна буря. Відколи Соломія з’явилася на світ, батько пиляє матір за її сині очі. Тато – кароокий, мати – також. А донька? Звідкіля ці величезні сині очі? Чиї вони? Батьки сперечалися, а Соломія відчувала вину.
Після скандалів у квартирі наставала тиша. Так могло тривати день-два. Кожен Соломіїн день народження – традиційний день суперечок. Через оті родинні перипетії дівчина сторонилася залицяльників.
Павло був першим її серйозним захопленням. Але до того часу, поки не запитав:
- Соломіє, це правда, що ти… ну, твій батько - це не твій батько?
Від здивування очі дівчини стали ще більші і синіші.
- Дурниця! Як ти міг таке подумати?
- Мені Наталка сказала.
- Що ще вона тобі сказала, Павле?
- Ну… якщо твоя матір… словом, ти також можеш… зрадити…
Соломія безмовно повернулася і пішла геть. За кілька хвилин вона втратила Павла і найкращу подругу.
- Мамо, це правда? - запитала Соломія після Павлового одкровення.
- Що правда?
- Хто мій батько?
- А ти не знаєш?
- Звідки мені знати?
Дівчина вперше в житті таким тоном розмовляла з матір’ю.
- Це він тобі сказав?
- Хто?
- Та нічого я не казав, - крикнув з кухні батько.
А потім зателефонувала Наталка. Просила вибачення. Мовляв, позаздрила, бо Павло гарний хлопець, ось і наговорила дурниць. А почула новину випадково від своєї матері. Може, це й неправда. Але люди кажуть…
Соломії було нецікаво слухати, що кажуть люди. Вона поклала слухавку. Підійшла до дзеркала. Великі сині очі споглядали сполохано-сумно. Наче хотіли сказати своїй господині: «Нічого не запитуй. Не знаємо…».
… Бам-бам-бам… Дванадцята ночі. День народження закінчився. Врапт Соломія спохватилася. Побігла на кухню, відкоркувала шампанське. Наповнила келих золотистим трунком. «За твоє здоров’я, Соломіє. За щастя. За…». У келих скотилася сльоза. «Тільки не плакати», - вмовляла себе дівчина. Проте душа захотіла бути неслухняною. А на думку спав віршик зі шкільних років: «Пусть снежинка пушистого снега поцелует тебя от меня». Ці рядки завжди смішили Соломію. А сьогодні вона збагнула, що в цих маленьких банальностях живуть радощі, незруйновані почуття…
Із телеекрана симпатичний співак дарував своїй, а радше, якійсь абстрактній коханій, серце, любов, ще й на додаток – півсвіту. «Навіщо їй так багато?» - промайнуло недоречне запитання у Соломіїній голові. Дівчина усміхнулася. І тихенько увімкнула свою улюблену пісню: «Від туману і тополі народився вітер в полі. Народився він в сорочці голубій. Його весна в гори звала, його осінь чарувала. А він зиму щирим серцем полюбив…»
Соломія крізь вікно зачудовувалася шаленим сніговим танцем, у якому загубила голову груднева ніч.
«Вітер в зиму закохався, дні і ночі милувався…» Це ж про неї, про неї... Але Соломія ще не знала, що крізь передноворічні заметілі добирається до неї її Доля. Просто небесний годинник ще не пробив щасливий час. Але стрілки вже наздоганяють одна одну…

Дякую за дощ...

... А дощ не вщухав. Витанцьовував вулицями. Що йому до перехожих! Олег з Іриною від дощового полону врятувались у найближчій кав'ярні.
- Отже, каву з коньяком? - запитав Олег.
- Каву з коньяком.
- За наше рандеву, - підняв келиха.
- І за дощ, - додала Ірина.
Вони просиділи у затишній кав'ярні, здавалося, вічність.
- Пригадуєш, Іро, це ж колишня звичайнісінька забігайлівка.
- У якій готували смачну каву.
- Ми любили ходити сюди. І якби не цей настирливий дощ…
- Впізнаю у солідному чоловікові колишнього студента-хулігана, - засміялася жінка.
- Впізнаю у солідній дамі Ірку, в яку цей хлопчисько був безтямно закоханий.
Безтурботність їм личила. Олегу Івановичу й Ірині Павлівній - поза сорок. Діловий одяг, статечний вигляд. Але спогади про минуле змушували сміятися і жартувати, перебивати один одного. Як колись…
- Знаєш, Іро, давно тобі хотів сказати і не наважувався. Поклич мене. Зараз, вже! Одне твоє слово вирішить все. У мене давно немає нормальної сім’ї. До біса титули, славу, Ірко! Я завжди кохав тебе!
- Олеже, тихіше. Нам не вісімнадцять…
Вони зустрічалися на різноманітних наукових заходах. Щоправда, розмови були лаконічними:
- Привіт!
- Привіт!
- Як справи?
- Добре. А в тебе?
- Та, нічого...
Це колись, в інституті, у студентки Іри та студента Олега було, як жартували однокурсники, шалене і затяжне кохання. Але, мабуть, всоте пропонуючи Ірі руку і серце, Олег чув традиційне:
- Мене не приваблює раннє заміжжя. Давай, трішки зачекаємо. Закінчимо навчання. Спробуємо зробити кар'єру...
Олегові чекати обридло. На останньому курсі він одружився з донькою викладача. Іра ж поринула в науку. На особисте не вистачало часу. Писанина, відрядження, доповіді, захист дисертації і... перша сивина у волоссі.
- Ірино Павлівно, можна тебе вкрасти на годинку-дві? - запитав під час сьогоднішнього зібрання Олег.
- Можна, - погодилася, не роздумуючи.
Ірина часто пригадуватиме їхню втечу з конференцзалу і цей раптовий дощ. І як у неї, педантичної Ірини Павлівни, не виявилось парасольки. А потім полило, наче з відра. Пригадуватиме і картатиме себе.
...Олегову дружину дратували постійні чоловікові відрядження, стрімке сходження на олімп кар'єри, друзі, ділові телефонні розмови у вихідні. Єдине, що влаштовувало - його заробіток та подарунки, привезені із закордонних поїздок. Конфлікти, безпідставні звинувачення, докори, наче корозія, руйнували сім’ю. Олега втримували сини.
- Як твої хлопці? Підуть у науку, як батько?
- Не знаю, Іро. Дружина проти. Вона хоче, щоб хлопці подалися в бізнес. А в тебе що?
- Робота. Запрошення на міжнародний симпозіум. Здається, все.
- Іро, не відпускай мене. Ми маємо право на щастя.
- Ти потрібний хлопцям, Олеже. А з дружиною... У кожній родині свої негаразди. Зрештою, до чогось нас ще й зобов’язує суспільне становище. Будь розважливим.
- Ірко, прибережи свої мудрі фрази для завтрашніх дебатів. Не відмовляйся. Я не хочу знову втратити тебе. Одне твоє слово...
Недовга пауза тривала вічність. Ірина думала, Олег чекав. За цей проміжок часу калейдоскопічно прокручувалося її життя. Здавалося, всі годинники світу рухалися у шаленому темпі. Уже досягнуто чимало. З нею рахуються. Поважають її інтелект, розум і розважливість. Поважні науковці прислухаються до її думки. А поза роботою – порожнеча. Увечері ковток недопитого вранці чаю. Бутерброди нашвидкуруч. Квартира у вічному очікуванні своєї господині. Вона ніколи не натискала кнопки дзвінка, бо хто, крім неї, відкриє двері. Сухі ділові телефонні розмови. Ні, дати волю почуттям означає доруйнувати Олегову сім'ю, стати приводом для зайвих розмов. А репутація? Що подумають високоповажні знайомі? Розум і серце зіткнулися у жорстокій боротьбі. Ні...
- Давай, Олеже, замовимо ще по каві.
- Отже, ти...
- Ми колись повернемось до цієї розмови. Дай мені час.
А про себе мовила: «Яка ж ти нерозумна, Ірко...».
... Дощ перестав, коли на вулиці стемніло. Олег з Іриною мовчки йшли до свого готелю.
- Зачекай, - різко зупинилася Іра.
Під світлом ліхтаря, на чистому аркуші паперу, вона написала кілька слів. Зробила кораблика і, кивнувши на потік води на асфальті, невимушено засміялася:
- Олеже, пусти, хай пливе...
Якби хтось зупинив паперового човника, то прочитав би: «Я згідна, Ірка...». А у фойє готелю серйозно мовила:
- Спробуй зберегти сім'ю. Знаєш, старі зношені капці і ті шкода викидати. Звичка. І як же ти, Олеже, зможеш без своїх хлопців? А вони без тебе? І навіть, без цих безглуздих скандалів?
- А ти? Як ти, Ірко?
- Дякую за дощ. Бувай...

Головоломка для двох

- Ти переможеш його лише тоді, коли переможеш саму себе, - сказала найкраща подруга. Леся в душі погодилася. Справді, пора закінчувати зустрічатися-прощатися, мучитися, розкаюватися...
Цей недозволений роман Леся називала головоломкою для двох. Вони писали його, а потім рвали на клапті почуття.
Треба придумати епілог. Що вкласти в останні миті їхнього дивного кохання? Можливо, повернутися назад, до пролога?
«Мені не давали спокою його очі. Вони були схожі на погляд самітнього вовка. Я подумки запитувала: чому? Він повинен бути щасливий і задоволений життям. Такі чоловіки досягають, чого хочуть. Такі не зупиняються…».
- Признач мені побачення, - сказав без жодних емоцій Анатолій.
«Побачення не буде, - підказувало Лесине передчуття. - І чи потрібне воно? Ми не змушені вибачатися, щось вигадувати. Усе це зайве. Наш роман закінчився». Проте вголос мовила:
- Добре. У наш час. Як завжди.
Лесине передчуття не підвело. Анатолій не прийшов. І раділа з того. І сумувала. Сама ж не прийти не могла. Йшла, аби повернутися до минулого літа, спогадів, до магії їхньої першої зустрічі… Посеред великої галявини горить, палає вогонь. Полум’я гаряче, наче звабливі поцілунки. Тріщить хвоя. Сотні іскринок створюють дивовижжя фейєрверку. І летять у темні небеса. І розсипаються оранжевими зорями. Лесю охопило неймовірне відчуття нереальності. Світ здавався особливими. І вона була особливою. І її біле вбрання на фоні темної ночі і вогню було особливим. Наче язичницька магія заволоділа нею. А ще була присутність незнайомця, якого нарекла Вовком. Усе це творило з неї диво-жінку.
- Вона така... така... – почула перешіптування.
«Я просто щаслива», - хотілося відповісти. І вперше, за останні кілька років самітності, потішити себе цим відчуттям. І незнайомий сіроманець це повинен бачити... Чому вона зупинила свій вибір на ньому? Чому не могла обминути його погляд? Чому він зупинив свій вибір на ній? Що ти робиш, Вовче, у цій строкатій, шаленій компанії? Навмисно втік від звичного життя? Тут усе надто просто для тебе. Не твій стиль. Не твої розваги.
Тоді до їхньої компанії прибилося ще дві. Де чужі, де свої? Навколо багаття свої з чужими забавлялися, жартували, танцювали. Хтось додумався увімкнути музику в автівці. Леся не могла пригадати, коли востаннє у її житті був такий імпровіз.
Сіроманець запросив її до танцю. Давно до її тонкого стану не торкалися ніжні і сильні чоловічі руки.
- Анатолій.
- Леся.
- Ви гарно танцюєте.
- Ви – також.
- Даруйте, що завадили вашому відпочинку.
- Ви зробили його веселішим.
… Ні, епілогом має бути дорога, яка, веде у невідомість або в нікуди. Дорога, якою Леся з Анатолієм поверталася із забави. Вона була схожа від місячного сяйва на срібний ланцюжок.
- Куди б ви хотіли зараз поїхати? - запитав Анатолій.
- На край світу, - засміялася.
- І де це?
«Край світу - це ти», - мовила про себе. Відповіла ж зовсім інше:
- Хтозна.
... А, можливо, роман закінчити простими словами: «Не потрібно ні за чим шкодувати. Святість і гріх, каяття і прощення, правда і обман, зустріч і розлука - це двоє людей - чоловік і жінка, яких зводить випадок. І ми стали його черговими обранцями, точніше, бранцями. Хтось із нас змушений був переболіти, перетліти, впасти і піднятися... Не варто запитувати: а що опісля?..»
Ти переможеш його тільки тоді...
«Я перемогла тебе, Вовче. Бо простила і ні за чим не шкодую. Оманливим виявилось моє коротке щастя. Але воно було. Ти повернувся у свій звичний світ. Повернувся до дружини, яку не кохав і яка вперто не бажала ощасливити тебе сином чи донькою. Тобі личить товариство вишуканих жінок і хижих чоловіків. Ми були коротким епізодом у нашім бутті…».
А, може, хай цей роман буде без епілогу? Хай залишається недописаним. У житті має бути щось незавершене…
Леся відчула прохолоду. За спогадами й не помітила, як пролетів час. Додому, до тепла - підганяла себе. Скоро почне темніти. Зимові дні незатишні й короткі. Швидше б до автобуса. На зупинці море людей. Усі поспішають в цю пору. Пощастило тим, хто взяв і без того переповнений автобус штурмом. Довелося зупиняти попутки.
- Змерзли? – запитав водій.
Леся назвала вулицю.
- Нам по дорозі. Ми з вами зустрічалися? – придивлявся до випадкової пасажирки.
- Мабуть, ні. Не пригадую.
- Це таки ви! Куди ви тоді пропали? Я так і не встиг запросити вас до танцю. Хто ж вас украв?
Леся його не пригадувала. А він її пам’ятав. Він був з тих, що прибилися до їхньої компанії, тоді, влітку. І це він увімкнув музику у своїй машині.
«Я нікого тоді не помічала. Лише Анатолія», - відповіла подумки.
- Ви були тоді такою щасливою.
- А зараз я щаслива?
- Значить, вже ні.
- Чому?
- Щасливі такого не запитують. Ви не повірите, але я знав, що зустріну вас. Я їздив на цю галявину. Але там завжди були інші люди.
«Ось тобі й роман без епілогу», - насміхалася сама з себе.
- Ви дозволите запросити вас на побачення? Коли вам буде зручно.
- Не дозволю, бо навіть не знаю вашого імені.
- Антон.
- А я Леся.
- Не пригадую, коли вечеряв з чарівною жінкою. Складіть мені компанію. Звісно, якщо вас не чекають.
Леся погодилася. Її ніхто не чекав. І Антона ніхто не чекав.
Вечеря у невеличкому затишному ресторанчику затягнулася на цілих три години. Наче й не вперше зустрілися.
Коли вийшли на вулицю, їх зустрів повний місяць. Вони ще не знали, що в цей зимовий день почали писати спражню історію свого кохання. Уже є пролог. А місяць уповні – на щастя повне…

Жінка з весняним ім'ям

Самітні душі прилітають на місця непризначених побачень. Нікого не тривожать. Лише тужать. А потім, зіщулившись, бредуть у позачас. Такі душі ходять опівночі. Струшують роси й полохають тишу. І беззвучно ридають під втомленим віттям дуплявих дерев…
Старе дупляве дерево було місцем побачень Олени і Романа. Здавалося, колись деревце вибігло за місто, зупинилося і… не захотіло повертатися назад. Так і прижилося край поля.
Після роботи або у вихідні, Олена і Роман крали у себе годину-другу, аби зустрітися тут. Приїжджали на його автівці. Жодного інтиму, банальних обіцянок. І завжди на «ви». Це були побачення двох самотніх душ, які невідома сила звела докупи.
…Небо стогнало від громів. Блискавиці розсікали світ і гепались об землю. Олена втікала від грози. Перші дощові краплі змусили забути про високі підбори. Буквально влетіла у будівлю, де працювала.
- Марта!? - зупинив її незнайомий чоловік.
Олена здивовано глянула на нього.
- Даруйте, ради Бога. Ви дуже схожі на одну жінку. Думав, це вона.
- І ви даруйте, що розчарувала вас, - засміялася Олена і натиснула кнопку ліфта.
Він запитав навздогін, чи вона тут працює. Але Олена цього не чула.
Вони зустрілися через кілька днів.
- Знову шукаєте жінку з весняним ім’ям? - запитала жартома.
- Ні, шукав вас. Я справді тоді подумав… Ви дуже схожі на неї. А, може, вона схожа на вас. Ви любите каву? Можна вас запросити?
- Спробуйте…
Від затишного ресторанчика до старого дерева зовсім недалеко.
- Ви мене запросили на каву, а я запрошую вас до цього самітнього дерева, - сказала Олена.
Вони сиділи на теплій землі, нагрітій сонцем, землі. Роман розповідав про жінку, яку втратив майже п’ятнадцять років тому, але продовжував кохати. Вони разом навчалися в університеті. Вона - на філолога, він - на економіста. Вона - з родини сільських інтелігентів. Він - син із заможної чиновницької сім’ї.
- Я закохався в Мартине гарне довге волосся. Потім - в її голос. У Марти особливий голос. М’який, теплий, спокійний… Зрозумів: це моя дівчина. Ми хотіли одружитися. Спершу поїхали в село до Мартиних батьків. Мартина матір була вже пенсіонеркою. Також філолог. Батько ще вчителював. Вони мене радо прийняли. Називали сином. Вчили пити тепле вранішнє молоко. Я хотів допомогти Мартиному батькові косити траву. Здавалося, це легко. Зламав косу. Думав, лаяти буде. А він жартував, мовляв, який косар з міського хлопця… Марта любила мити волосся у травах. Пам’ятаю цей запах. Незвичний і шалено гарний… Невдовзі вирішив запросити Марту до своїх батьків. Коли сказав, що хочу познайомити зі своєю дівчиною, вони запитали: хто вона, якого роду, яких статків.
- Ти осоромиш нас перед друзями і знайомими! - хапалася за серце матір.
- Ти справді хочеш з нею одружитися? - запитав батько.
- Ніколи цього не буде! - не вгавала матір. - Сільське дівчисько захотіло до міста. В мою квартиру. Звабило мого сина. Мого єдиного сина!
- А, може, того… треба поглянути на неї, - спробував вставити слово батько.
- Вона з села! - випалила матір.
- Не гарячкуй. Якщо Ромко хоче…
- Ти… ти!.. Я не хочу бачити її в нашій квартирі!
Знайомство довелося відкласти.
- Я обманював Марту, мовляв, батьки зайняті. А тим часом пробував їх переконати у порядності нареченої та її родини. Якось Марта таки прийшла в гості. Матір вчинила скандал. Сказала, якщо Марта вагітна, то хай не сподівається, що це змусить її піти на поступки. Марта не була вагітною. Це були фантазії моєї матері. Марта образилася й пішла… Треба було попросити вибачення. Через кілька днів поїхав до неї. Але Марта залишила село.
- Не шукай її, сину, - сказала Романові Мартина матір. - Не доля вам бути разом.
Роман ще кілька разів приїжджав, розпитував про Марту. Але її батьки так і не сказали, куди подалася донька. Згодом одружився. З обраницею матері вгодив. Вона - донька батькового приятеля.
- Хотів донечку назвати Мартою. Але в нас дітей нема. Якби я знайшов її, я… залишив би сім’ю. Простіть, Олено, що забрав ваш час. Скаржуся на життя. Але ви так схожі на неї…
- Я повинна йти. Мене син чекає...
- Ви щасливі?
- Рада була з вами познайомитися.
- Ми зможемо ще зустрітися?
- Не думала, що чоловіки вашого штибу можуть бути сентиментальними.
…Чи щаслива вона? Щаслива, бо її Святославчик, її синочок, здоровий. Він чекає її. Приготує її улюблений салат. І по-дорослому насупиться, що пізно повернулася додому.
Їй би розповісти, як залишилася з хворим сином одна, коли чоловік сказав коротко, мов вистрелив:
- Я хочу жити! Нормально жити!
- А я? А він? - Олена глянула у бік сина.
- Ти - матір!
Він жбурнув ключі від квартири. Більше його тут не бачили. В Олени залишився тільки син. Її рідне, зболене маленьке тільце. Її заплакане сонечко. І запах ліків.
Сусідка подарувала образок ангелика. Скільки разів Олена зверталася до нього: «Ангелику, прошу тебе, благаю, оберігай мого синочка. Огорни його білими крильми. Заколиши його. Врятуй…»
Недугу вдалося перемогти. Святослав одужав. Мріє стати у майбутньому відомим шахістом. А наразі виграє місцеві турніри.
- Оленко, спробуй влаштувати особисте життя, - просила матір. - Самій важко.
Вона лише усміхалась у відповідь. Не йме віри чоловікам. Колишньому благовірному простила. Але не забула.
О, як щиро Олена позаздрила незнайомій Марті. Цей чоловік досі кохає її. І якби знайшов…
Роман перестрів її після роботи:
- Олено, хотів би запросити вас на каву. І ви не відповіли на моє запитання.
- Я щаслива, бо…
Вони стали друзями. Не для сторонніх очей. Спробуй довести, що між чоловіком і жінкою може бути тільки дружба, а не щось інше.
- Я везу дружину за кордон, у клініку. Кажуть, там хороші спеціалісти.
- Якщо буде хлопчик, як назвете?
- Напевно, Мартин.
У закордонній клініці надії не дали. Батьки Романової дружини радили всиновити дитину. Матір Романа була категорично проти. Батько, як завжди, спасував. Роман підримував тещу з тестем. Проте дружина навідріз відмовилася виховувати чуже дитя.

- Олено, я мушу поїхати у Мартине село. Хтось же має знати, де вона живе. Якщо в неї щаслива сім’я, не буду тривожити. А якщо ні… Дружина отримає гідне відступне. Як гадаєте, Марта простила мені? Моїй матері?
- Сподіваюся. Стільки часу минуло.
- Через два тижні день народження Марти. Тоді й поїду.
…«Раптово перестало битися серце бізнесмена, мецената Романа..», - повідомили у вечірніх новинах канали телебачення.
- Що? Ми ж позавчора розмовляли! - Олена голосніше увімкнула звук. Диктор ще раз повторила знайоме ім’я та прізвище.
Олена гортала свіжі газети. Фото у чорних рамках. І співчуття, співчуття…
- Що ж вам не давало зустрітися з Мартою? - запитувала, дивлячись на траурні фотокартки.
Після роботи пішла до старого дерева.
- Прощай, друже, - шепотіла, ковтаючи сльози. - Я буду завжди пам’ятати два роки нашого знайомства. Ти ніколи не казав, що в тебе хворе серце. А, може, воно й не було хворе. Просто втомилося… Господи, як боляче на душі, - Олена обійняла дерево.
Аж тепер помітила: дупло схоже на широко відкритий рот, з якого ось-ось вирветься зойк. А, може, дерево й справді ридало…

Послухав друга

- Можна у тебе винайняти житло? Я хочу відпочити.
Втомлений, розгублений, посивілий - він чекав на відповідь. Не встигла нічого сказати. Прокинулася.
Ранок стукав у вікно прохолодними сонячними промінчиками. Ще б подрімати. Заплющила очі. Але в голові крутився сон. І спогади.
Світозар... Багатенько років минуло з часу їх зустрічі. Але вона пам’ятає це гаряче літо. Навіть день. То була середа.
- У нашому видавництві з'явився холостяк, - забувши привітатися, повідомила подруга. – Одне ім'я чого вартує - Світозар!
- Звідки знаєш, що холостяк?
- Любко сказав. Вони приятелі.
- Один холостяк на п’ять холостячок. Шкода чоловіка.
Вони зустрілися у кабінеті Любка, точніше, Любомира Ігоровича – шефового заступника і правої руки.
- Соломіє, це – наш новий бухгалтер Світозар.
Їх очі зустрілися, посміхнулися, сполошилися…
- Світозаре, а це – Соломія. Наша художниця. Раджу завітати до її кабінету. Ми часто забігаємо туди на каву. Чудове місце для гарного настрою.
У кабінеті Соломії, який називали виставковою залою, красувалася галерея потішних портретів-шаржів співробітників. А ще вона любила малювати небо: втомлене вечірнє, ніжно-сонне ранішнє, гаряче від літнього сонця, захололе від морозів, суворо-грозове, нічне - з усміхненими зорями, осіннє – з відтінком тихої печалі…
Друзі і колеги знали: Соломія любить квіти. Вони приносили до її «зали» вазони, букети і букетики. А вона вміла готувати неймовірно смачну каву. І з радістю пригощала нею гостей.
Через кілька днів Світозар несміливо переступив поріг її «зали».
- Хотів переконатися, що Любко каже правду, - пожартував. - Скільки неба! Ваші картини… вони неймовірні. А це…
- Це – моя доня. Сидить на хмаринці і гойдає ніжкою. Світозаре, можна вас пригостити?
Вона готувала каву. А він роздивлявся картину з маленьким білявим дівчатком.
«У неї сім’я. А я думав…», - картав себе потай.
«Гадає, у мене гарна родина», - вела діалог сама з собою.
«Чому жінки, які мені подобаються, заміжні?» - дивувався.
«Невже йому ще не сказали, що художниця – розлучена?»
- Будь ласка, ваша кава.
Узяв горнятко з її рук. Припав устами до запашного напою. Аромат кави упереміж із тонким, вишуканим запахом парфумів цієї жінки п’янив, зачаровував його.
До «зали» влетів Любко.
- Соломіє! О, Світозар… Як тобі кава? Соломіє, треба терміново накидати ескізи до нової книги. Придумай щось просте, оригінальне, основне – не банальне. Допивай каву, Світозаре. Мене вже тут нема.
- Так завжди у нас. Під кінець робочого дня нагальні справи. Вибачте, Світозаре, мушу зателефонувати подрузі, щоб мою малечу з садочка забрала.
- Чоловік у відрядженні?
- Чоловік у розлученні.
- Перепрошую...
- Нема за що.
Йому стало легко. Вона вільна!
Світозар почав частіше заходити до її «зали». Він «приміряв» цю жінку до свого холостяцького статусу. І вона йому пасувала. Навіть подумки подружився з її донькою.
«Я закохався в цю жінку», - мусив зізнатися собі.
«Невже я закохалася?» - боязко запитувала у себе.
Після невдалого заміжжя Соломія й на холодне дмухала. Залицяльників ігнорувала.
Якось неначе випадково Світозар наздогнав її після роботи.
- Поспішаєте за малечею?
- Ні. Донька в селі у бабусі.
- Соломіє, я можу вас запросити у мій улюблений ресторан? Біля парку.
- Гадаю, можете.
«З ним затишно і легко», - переконувала себе.
«Я почуваюся щасливим закоханим хлопчиськом поруч з нею».
«А я, було, зневірилася у чоловіках».
«Шкода, що не зустрів її раніше. На тій картині могла би бути наша донька. А, може, син…».
У колективі жваво обговорювали їх стосунки.
- Світозаре, у тебе серйозні наміри щодо нашої художниці? – запитав Любко.
- Чому б і ні?
- Вона ж розлучена. І з дитиною. Тобі б своїх дітей мати, а не чужих годувати.
- Соломія мені подобається. Розумієш?
- А ти знаєш, чому вона розлучилася?
- Це – не таємниця. Її колишній чоловік коханок мало не додому водив.
- Може, мав коханок, бо була на те причина?
- Я тебе не розумію, Любку.
- Думаєш, Соломія свята!?
- Тобто?
- Це мої власні здогадки. Художники, художниці… Ті творчі натури не ангели. Їм натхнення потрібне. Нові враження. А тобі треба нормальну сім’ю. Світозаре, як друг раджу - викинь її з голови.
Настирливий Любко провів не одну подібну «дружню» бесіду. Врешті-решт Світозар здався. А щоб, бува, не передумав і не повернувся до Соломії, Любко познайомив його зі своєю далекою родичкою, з якою Світозар невдовзі й одружився.
На Соломіїних картинах небо тепер було стривожене, розкуйовджене хмарами, розхристане вітрами, розіп’яте смутком. На тих картинах беззвучно ридала-тужила її душа. Не таїла образи на Світозара. Чомусь не могла. А ось Любко… Не раз хотіла підійти і запитати: що поганого вчинила йому? Чому вирішив, що може розпоряджатися чужими долями? Передумала. Хай життя розсудить. І воно розсудило…
Любкові перестало фортунити, коли шефа забрали у столицю на підвищення. Новий директор влізливого заступника скоро позбувся. А оскільки Любко, крім керувати, нічого більше робити не вміє, то не затримувався надовго в жодній організації.
Світозар крутиться на двох роботах. Підростають сини-близнюки. Дружина подалася на закордонні заробітки. Але ні Світозарові, ні хлопцям від того не легше, навпаки. Зустріла там іншого чоловіка. Живуть «на віру». Зі Світозаром розлучатися не хоче. Синами не переймається.
Недавно Соломія зустріла Світозара. Якби не спинила і не заговорила, то й не помітив би. Брів, як у воду опущений.
- В одному місті живемо, а скільки років не бачилися. Ти не змінилася, Соломіє.
«Який він сивий! Як подався!» - мовила подумки.
- Читав про твою виставку «Мої небеса». Вітаю.
- Це вже не перша виставка.
«Якби ти знав, скільки тих небес я присвятила тобі».
- Пробач, що послухав тоді Любка. Я…
- Не варто, Світозаре. Ти послухав свого ліпшого друга.
… У її спогади увірвався телефонний дзвінок від чоловіка:
- Добрий ранок, сонечко. Вже прокинулася? Маю гарну новину. Домовився про твою виставку у двох закордонних галереях. Їх зацікавили твої небеса.
- А я задумала нову картину. Хочу намалювати щастя. Як гадаєш, якого воно кольору?

Бельгійський шоколад

- Потерпи ще трішки. Купимо нові меблі для кухні - і тоді…
Світлана тихо зітхала. Повертала на поличку гарненькі чобітки. Василь завжди знаходив привід обділити дружину обновкою. Не хотів помічати, що старі Світланині капці виглядають убого на фоні його добротних імпортних черевиків.
Їх квартира - наче лялька. Світлана в душі дизайнер. Вона вміла створювати гармонійний мікросвіт у батьківській крихітній малосімейці. А в просторій квартирі – й поготів.
Василь любив похизуватися своїм помешканням перед друзями і родиною:
- Усе зробив власними руками.
Світлана скромно мовчала. Вона завжди мовчала. Не перечила колись татові й покійна матір. І Світлану вчила: чоловік ліпше знає.
Усе приховувала: емоції, думки, вроду. Розкішне волосся збирала у «хвіст». Жодної косметики. У її шафі не було модних одяганок. Зате Василь не шкодував для себе гарних речей. Робота вимагає. Як-не-як, у бізнесі крутиться. З поважними людьми доводиться справи мати. А Світлані, котра працює у дитячому садку, на думку чоловіка, не варто одягатися виклично. Мовляв, дітей потрібно привчати до скромності змалечку.
Тамара, старша сестра, – повна протилежність Світлані.
- Чому ти терпиш Василеві, Свєтко? Мати терпіла татові. І де вона зараз? А таточко вже другу пасію завів. І це в його віці! Поглянь на себе! Ти перетворилася у сіру мишку. А була ж красунею, - шпетила сестру.
Якось не втрималася і висловила своє «фе» Василеві.
- Не подобається наша сім’я? Можеш не приходити. Твої цінні поради і повчання нікому тут не потрібні, - відповів на те.
Відтоді сестри почали зустрічатися на нейтральній території.
- Свєтко, ти ж через чоловікову скнарість дитину втратила. Забула? Пробачила? Чи не хочеш зізнатися собі, що це правда? – Тамара час від часу заводила розмову на цю болючу тему. – Якби не рила носом картоплю на тій клятій дачі, якби не допомагала її вантажити. Начебто не міг твій коханий заплатити комусь, аби мішки в машину поскладали. Але ж де там! Копійки шкода, а вагітної дружини – ні.
Світлана розуміла: Тамара каже правду. Їхньому синочкові вже йшов би п’ятий рік. Вона хотіла б піти від Василя. Але куди? У батьківську малосімейку? Можливо, якби тато жив сам. До Тамари? У двокімнатній квартирі мешкають сестра, чоловік, син і донька. У сільську хату? Там давно ніхто не живе. Електрику «відрізали». Та й батько був би проти. Він вважає, що дорослим дітям допомагати зайве. Повинні самі собі раду давати.
- У вихідні підемо в меблеві магазини. Я в одному таку кухню пригледів! Дорогувата. Але ж не для чужих людей купуємо. Для себе гріх шкодувати.
Світлана не любила вихідних. Магазини, дача, прибирання. Інколи приходили до Василя гості. Тоді треба було вправлятися у кулінарних здібностях. Сама близьких подруг не мала. Тамара забула дорогу до їхньої оселі. Батько також перестав навідуватися після суперечки із зятем. Василь хотів, аби тесть записав на молодшу доньку сільську хату. Світлана могла б обійстя продати. Хата ж недалеко від міста. Можна гарні гроші отримати. І вкласти в бізнес. Правда, батько, ще коли матір була жива, не хотів продавати хату. Казав – це пам’ять. І торгувати нею не має наміру. Так і тулилися все життя в малосімейці.
- Свєтко, ти чуєш? В суботу підемо на меблі дивитися! Якщо не хочеш, я сам.
Їй байдуже. Проте відповіла:
- Добре, підемо.
Світлана любила будні. Бо вони дзвеніли дитячим сміхом.
- Світлано Павлівно, вам подобається мій малюнок?
- Можна, я не буду їсти весь суп?
- Надійка мою ляльку забрала.
- Рибки сумують, коли в дитсадку нікого немає?
- Світлано Паааавлівно…
Вона знаходила відповіді на всі запитання. Витирала малечі сльози. Не змушувала силоміць їсти суп, зате розповідала цікаві пригоди про моркву, картоплю, цибулю. І дітлахи вправно працювали ложками.
Користувалася авторитетом у батьків.
- Світлано Павлівно, мій бешкетник вдома нікого не слухає, а в садочку - наче ангел. Порадьте, будь ласка…
- Подарували Анжелці платтячко, а вона його не любить. Каже, що синє – це чорне. Воно ж таке гарненьке. А їй яскраве подавай. Розкажіть Анжелці казочку про синє плаття. Будь ласка.
Світлана вигадувала неймовірні оповідки. Інколи сама собі дивувалася. Й безтямно любила чужих дітей. А вони відповідали їй взаємністю.
- Хмаринка вирішила причепуритися. Її платтячко було білого кольору. І в її подруг були білі плаття. Вона ж хотіла відрізнятися від інших. І вирішила попросити допомоги у райдуги. «Я роздала нині всі кольори, - відповіла райдуга. – Але в моєму відеречку залишилося трішки синього кольору. Я можу пофарбувати твоє платтячко. Це дуже гарний колір. Його люблять квіти, ріки, моря і озера. Він прикрашає землю…».
- Світлано Павлівно, Світлано Павлівно, - перебила Анжелка. – Моє плаття також райдуга розфарбувала?
- Так.
Наступного дня мала хвасталася новим вбранням.
… В суботу Василь зі Світланою обходили з десяток меблевих магазинів. Знайшли дорогу гарну кухню.
- Мало не забув! Увечері колега обіцяв заглянути. Треба щось до столу купити, - спохопився чоловік.
Василь пішов вибирати напій, а Світлана зупинилася біля цукеркового розмаїття. Її привабила вишукана коробка кольору гарячого сонця. Який чудовий дизайн! А в коробці справжній бельгійський шоколад.
- Свєтко, що ти тут робиш? Бельгійський шоколад? Ти диви, який дорогий! Ті цукерки що, золоті? Ми не маємо зайвих грошей. Я ось пристойний коньяк взяв. Для колеги – мушу…
Під час чергового обов’язкового медичного огляду лікарка сказала Світлані негайно обстежитися в онколога. Результати виявилися невтішні.
- Та лікарня останні гроші винесе! – зривався на крик Василь. – За все платити треба! Всім платити треба! Якраз бізнес добре пішов, а тут… Тепер твій батько мусить хату в селі продати.
У лікарні Світлана сумувала за своїми маленькими щебетунами. Розповідала їм подумки цікаві казкові пригоди. Хвилювалася, аби не забути своїх вигадок. Попросила Тамару принести зошит і ручку, щоб записати.
Повернення на роботу було не тривалим. Недуга знову нагадала про себе. Василь нарікав на долю і на витрати. Батько розмірковував: продавати сільське обійстя чи ні. Тамара вибивалася з сил, аби допомогти сестрі. Василь навіть попросив, аби вона приходила додому провідувати Світлану.
- Коли ти була маленькою, ми називали тебе Світлячок. Ти завжди сміялася. І така гарненька була. Сусідський Андрій був твоїм Санчо Панса. Пам’ятаєш? Казав, коли виросте, одружиться з тобою. І так кумедно-серйозно супив брови. Я зустріла його недавно. Запитував про тебе. Вітання передав. Поважним став…
- Тамаро, я все розумію.
- Що?
- І ти це розумієш. Шкода тебе залишати саму. Але ти старша. Мусиш мені простити.
Одного дня начебто трішки полегшало. Світлана побачила чи то сон, чи марево. Її кликало маленьке біляве хлоп’ятко. Воно було схоже на ангелика. Крок, другий, третій… Вона майже торкнулася
теплої маленької долоньки. І стало неймовірно легко…
До кімнати зайшов Василь:
- Свєтко, я тут… купив бельгійський шоколад. Ти спиш?
Вона вже була далеко…

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади

Чекали весну? Невидимі небесні гінці уже сповістили світ про її прихід. Вона щойно промайнула мимо вас у знайомому образі... Не впізнали? Як же ви могли розминутися з нею?..
- На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя.
Її слова губилися у тиші березневого вечора.
- Знаєш, весно, що таке доля? Це - дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось спробував воду з цього глека. Вона стала солоною…

Його слова підхопив вітер. Вона повинна почути їх…

- А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Якщо бажаєте, я тихо пройду повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Зупинюся біля майбутнього… щоб йти далі, - шепотіла, наче молитву.
- Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися на тисячу років, щоб разом зустрічати березні…
- Ми не спізнилися. Просто, довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя, бувало, розливалось, наче повінь. А, може, дали збій небесні годиники…
Вона сподівалася, що він не розгубив останні крихти кохання.
- А якщо випаде запізнілий сніг?..

У його голосі, як завжди, вагання.

- Це - весняний жарт…

Вона сумно усміхнулася...

…Маленька постать віддалялася у густі березневі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона стане недосяжною. Назавжди.
- Весно, зачекай! Самітність стане моїм гріхом. А дні без тебе - пеклом…
Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів...

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…  

Пророк

У селі діда Ананія називали Пророком. Кликали ж Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було.
…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, не приховували батьки. У сім’ї не переймалися малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не тікала в шкоду. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв худобину на пасовисько дід Анонько. Зустрічав Олесю традиційним:
- Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
- Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти - розумна.
Анонько став Олесиним першим учителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади, розповідав неймовірні історії. Називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється - не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Він може все: робить з бідних - багатих, із багатих - бідних. Змінює світ. Людей. Зиму - на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
- Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, - жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася здібною. Дідова наука, а пізніше школа, давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько близько. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали - сотня, інші - більше.
- Час завжди буде у помочі тобі, мала, - казав дід  Олесі. - Ти будеш бігти наввипередки з ним, втікати від нього, керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?» Нагадували, що вона вже доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
- Навіщо тобі стільки науки? - дивувалися в селі. - Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, - здавалося, шепотів світ устами діда Анонька. - Час виправить все…».
Перед закінченням школи до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений. Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
- Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? -плескали язиками в селі.
- Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, - насміхалася Наталка, перша дівка на селі.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
- Не смій! - з притиском мовив батько.
- Не смій! - повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
- Олесю, яка твоя найбільша мрія?
- Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, у якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан-Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Не даремно кажуть, що Олеся дивакувата. Вона ж далі райцентру світу не бачила.
- Ти звідки знаєш все це?
- Читала…
- До завтра! - сказав розгублений хлопець.
- Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усепереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор - директором, а рішення приймає Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники - за хороше ставлення.
- Стара дівка Олеська. Двадцять сім - не сімнадцять, - пліткувало село.
- Молода, а справу знає, - з повагою відгукувалися партнери і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ був сонний. Олеся любила таку погоду. І цей спокій. І свої промоклі мрії.
- Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
- Мені не…
- Він принесе вам щастя. І не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
- Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, - не вгавало дівча.
- Хочу до Венеції, - мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля цього ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
…Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан-Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи - усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших шалено мчить у круговерть утіх, насолод, заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь - чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі й світлі. Старий Анонько був гарний і величний, наче справжній Пророк.
- Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
- Я таки знайшов тебе, - перед нею стояв… директор, Ігор Миколайович.
Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
- Олесю, ти поїхала сама. Дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я хотів… Не встиг… Не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… 
- Який гарний сон, - усміхнулася Олеся.
- Це я. Ігор! Це - не сон!
На вишуканому столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. А хвилі за вікном устами діда Анонька шепотіли:
- Твій час, час, час...
 

Петрові батіжки

Марія любила порослу травою і петровими батіжками межу. Саме так іменували ці квіти дідусь з бабусею. Скромні, голубенькі, на тоненьких ніжках. Бабуся казала: вони можуть лікувати. Маленька Марійка скаржилася петровим батіжкам на розбиті коліна і покусані комарами руки. Легенький вітерець гойдав квіти, а малій здавалося, вони відповідають: «Так-так…».
- Марусенько, - сказав якось дідусь, - якщо тобі колись буде зле, не будеш знати, як повинна вчинити, повернись на нашу межу. Хоча б подумки. Земля і порадить, і розрадить. Люди кажуть: на землі правди нема. Не вір. Вона є. Та її не шукають. А хто не шукає правди на землі, годі її шукати на небі.
Вона пам’ятає, як ридала на межі і тулила до вуст прохолодні пелюстки. Славко, Славчик, хлопчисько з очима чорних стиглих черешень. Її перше велике кохання і перша велика зрада.
На дискотеку до їхнього клубу сходилася молодь з навколишніх сіл. І цьому було дві причини. Перша: у селі – нова завклубом. Молода. Незаміжня. Гарна. Друга: кіномеханік. Він міг «не крутити» кіно, аби лише хлопці та дівчата скинулися «для плану».
Славко приїхав до клубу на новенькому мотоциклі, чим у багатьох викликав зацікавлення. Хлопці розглядали мотоцикла з подвійною заздрістю. По-перше, не кожен міг собі дозволити таку розкіш. А, по-друге, дівчата заглядатимуть за хлопцем із сусіднього села, ігноруючи місцевих парубків.
- Ще один залицяльник для завклубихи, - зітхнули дівчата.
Завклубиху Вікторію місцеві дівчата недолюблювали. Хлопці кликали її Вікою. Натомість, своїх юних односельчанок – Леськами, Таньками, Юльками… І, звісно, стріляли очима у бік дівчини. Крім того, Вікторія народилася в райцентрі. Хоча райцентр – не столиця, але все-таки місто. Вікторія вважала, що неймовірно ощасливила село та підстаркуватий клуб своєю присутністю. І не забувала щоразу нагадувати: затримуватися тут довго наміру не має.
Славко не помітив жадібних поглядів Віки. Він вибрав її, Марію.
Скільки часу минуло, а вона пам’ятає… Найсмачніша вода у його криниці. Чистий трунок, у якому таївся заворожений спокій. Коли він відсунув з цямриння дерев’яну ляду, в криницю посипались заспані зорі. Він виловлював їх старим відром і зливав їй на руки. Вода приємно холодила душу і тіло. Це пізньочасся, що дарувало їм паростки чогось недомовленого, шалено бажаного, прибігає у спогади, аби розворушити те, чого вже ніколи не буде...
Вони ховалися у тумані, що стелився над безіменною річечкою. Бродили польовими дорогами. Шукали серед Галактик зірку долі. Смакували опівнічними яблуками у його саду. Будили ранніх півнів шепотом і цілунками…
Сиділи на її межі і на мольберті ночі малювали майбутнє…
Навесні Славко йшов до армії.
- Дочекаєшся? – запитав Марійку.
Вона простягнула біленьку хустинку, в якій був маленький клаптик паперу. І три слова: «Люблю, чекаю, пиши».
Два роки через віддаль і розлуку літали конвертики щастя. Ще трішки, ще кілька місяців, ще місяць, ще кілька днів… Марійка пошила нову сукню. Кольору неба і петрових батіжків. У ній зустрічатиме Славка.
Він мав приїхати в суботу. Аби не спізнитися, Марія вирішила у п’ятницю, після останньої пари в інституті, поїхати додому. Тривожно калатало серце. Вона думала: через довгу розлуку. На автостанції сказали: автобуса не буде – зіпсувався. Доберуся якось, подумала. Доїхала іншим автобусом до райцентру. Звідти до села – недалеко. Пішла зупиняти попутній транспорт. Водій «Жигулів» також спішив. Проте дівчину погодився підвезти.
Той поворот вважали небезпечним. Водії, зазвичай, пригальмовували. А він летів. Його чекали нагальні справи. «Боже, чому так боляче?», - встигла подумати Марія…
- Налякала ти нас, красуне, - почула Марія. – Відкривай, відкривай очі.
- Я?..
- В лікарні ти, дівчино. Все гаразд. Я – твій лікар.
- Водій…
- Нема його...
- Де Славко?
- Твій солдат? Приходив. І завтра прийде. Не хвилюйся.
Марію добряче потовкло в аварії. Час і терпіння – головна медицина. Так сказав лікар.
- Будеш, красуне, бігати, танцювати, радіти. Але мусиш боротися. Мусиш перемогти біль. Хочеш плакати? Плач, кричи, аби ставало легше, - розраджував лікар.
Коли зайшлов до палати Славко, Марії захотілося померти. Вже! Негайно! Він став ще вищим, гарнішим, змужнілим. А вона? Немічна…
Він гладив її волосся. Цілував руки.
- Не хвилюйся, маленька, ти чекала на мене два роки. Тепер – моя черга чекати.
Знову тривожно калатало серце. Щось хотіло сказати. Марійка не почула. Як тієї п’ятниці…
Леся, Марійчина подруга, традиційно приносила купу сільських пліток. Вона вміла розповідати їх дотепно і, як сама зізнавалася, смачно.
- Славко до клубу приїжджав. Він…
- Не мовчи, Лесю.
- Він… нічого. Трошки побув і поїхав.
Через день Славко навідав Марійку. Про клуб – жодного слова. Вона – також. Казав, почав шукати роботу. Наступного року хотів би піти вчитися. Марійці ж «світила» академвідпустка.
Славко знайшов роботу у райцентрі. На заводі. Казав, там обіцяли дати скерування на навчання.
Лікар порадив батькам повезти доньку до моря, аби набиралася сил, емоцій. Рідна Марійчина тітка, материна сестра, мешкала на Півдні. Вирішили: треба їхати. Тітка майже кожного літа забирала племінницю до моря. Марійка була її улюбленицею.
- Скільки треба, стільки будеш в мене жити, - сказала тітка в телефонній розмові. – Додому, серденько, поїдеш, як нова.
Леся і Славко прийшли провести Марійку.
- Я буду писати тобі про все-все-все, - не вгавала подруга.
- І я, - додав Славко.
- Ми будемо тебе чекати. Повернешся і відразу до клубу – на танці, - щебетала Леся. – Ой, Марійко, я вже сумую за тобою.
… В одному з листів Леся написала, що Вікторія розрахувалася з роботи. Тепер у селі новий завклубом. Iз сусіднього села. Любить з місцевими парубками чарку перехилити. Після цього влаштовує танці під баян.
Від Славка листи приходили зрідка. Писав коротко, мовляв, втомлююся на роботі. А у вихідні треба в селі батькам допомагати. Згодом не стало жодної звісточки. Марійка запитувала Лесю: чи бачила Славка? Що трапилося? Подруга відповідала: не знаю, не бачила, нічого не чула.
Додому Марійка повернулася навесні. Тітка слова дотримала: племінниця виглядала гарною, здоровою.
Увечері вихором на подвір’я влетіла Леся.
- Марійко! Ти здорова! Слава Богу! Я така щаслива…
- Лесю, що зі Славком?
- Розумієш, я не хотіла писати тобі… Славко… Він через тиждень одружується. З Вікторією. Вона розрахувалася з клубу заради нього. Я не знаю, яким чином Віка зманила Славка. Я зустріла їх недавно в райцентрі, на вулиці. Хотіла поговорити. Але Віка… Вона сказала, аби ти забула про існування Славка. І мені дісталося.
- А він що?
- Мовчав.
- Я ж тоді ради нього поспішала. Ради нього…
Марія не могла заснути. Яке спання, коли в душі стільки образи?! Тихенко вийшла з хати. Присіла на межі.
- Життя без кохання – ніщо, - шепотіла петровим батіжкам. – А той чоловік, водій, може, він був щасливий. Може, його не дочекалася кохана дружина. Там повинна була залишитися я… я…
- Ходімо, доню, до хати. Може, тебе не одна, а дві біди минуло.
Марія запам’ятала ці слова на все життя. Материнське серце правду казало.
Із тих пір минуло два десятки літ. Марія після закінчення навчання залишилася працювати в обласному центрі. Зробила кар’єру. Влаштувала особисте життя. Леся (назвала доньку на честь подруги) – красуня і розумниця – скоро закінчуватиме школу. Молодшому Ігорчику – тринадцять. Чоловіка всі, і в тому числі Марія, називають тато Олесь. Бо дмухає на своїх дівчаток і синочка.
Уже вкотре зателефонувала подруга:
- Марійко, коли ми тебе дочекаємось? Бери свою челядь і приїжджай на вишні-черешні.
- У наступні вихідні.
- Обіцяєш?
- Обіцяю.
Леся тепер мешкала у райцентрі. Збудували там з чоловіком хату. Марія любила їздити до Лесі на гостини. По-перше, хата неподалік лісу. По-друге, Лесин чоловік працює лісничим. У дерева закоханий, жартує Леся, більше, аніж в рідну дружину. У їхньому саду стільки всього смачного!
- Хто піде в магазин? Цукор закінчується, а вареників з вишнями всі хочуть, - гукнула Леся з порога.
- Не я! – це Лесин молодший син Миколка.
- І не я! – а це – старший Павло.
- Ми пасемось в малинах, - відповів за себе і за сестру Ігорчик.
Чоловіки зробили вигляд, що не почули: жваво говорили про сад-ліс-город.
- Доведеться виручати, - пожартувала Марія.
Коли виходила з магазину, на неї налетів нетверезий чолов’яга.
- Ма… Марія? Сто пудів… Марія, - перегородив дорогу незнайомець.
- Ви… ти… Славко?
- Славко, Славко. Впізнала. Звиняй, я тут трохи того… перебрав. Нині субота. Можна. Треба.
Ну, чому не запитуєш, як я живу? Зле живу…
- А Вікторія?
- Віктоооорія… Вона життя тобі, ні, мені, нам зіпсувала. Я хто? Трудяга! А вона? Пані! Я їй гроші, я все для неї, а вона… з чужих ліжок витягував. Ти пробач мені. Ні, не треба мені пробачати. А знаєш, давай за зустріч. По сто грам. Я маю чвертку.
- Я не п’ю, Славку.
- А я п’ю! І буду пити! А ти гордуєш. О, мій товариш іде. Гей!..
Марія кинулась геть.
- Лесю, я зустріла Славка. Він…
- Був п’яний.
- Ти знала?
- Знала. Не хотіла тобі розповідати…
Їй снилася межа, всіяна петровими батіжками. Немов маленький клаптик неба загубився на землі. Марія щось розповідала квітам. «Так-так…», - шепотіли вони, гойдаючись від подиху легенького вітру.
- Прокидайся, Марійко, я малини тобі назбирав, – Олесь простягнув повні пригорщі запашних, вогких від вранішньої роси, ягід.
Вона припала до його долонь. На малини скотилися солодкі сльози щастя.