Колись, у минулім житті, він любив гуляти з донечкою
Даринкою під дощем. Десь малеча почула, що від дощу діти швидко ростуть. І
Даринка хотіла стати великою. Коли починався дощ, шукала свою парасольку,
плащика, чобітки-«дощовики». Брала Артема за руку і вони мандрували поміж
краплями й краплинками, на ходу вигадуючи різноманітні дощові історії…
Тепер Артем сидить в інвалідному візку. Немає поруч Даринки.
І її матері - його першої дружини Олесі. Сам відмовився від них. Викреслив зі
свого життя. Виставив із заміського будинку. Привів сюди Вікторію – своє нове
кохання, яке тепер щиро ненавидить. Але що до того Вікторії? Вона не проти
прибрати до рук його бізнес. Завела коханця. Найняла доглядальницю для
чоловіка-інваліда. Повертається додому, зазвичай, пізно. Може заглянути в
Артемову кімнату, а може пройти мимо. У неї тепер своя спальня, своє життя…
…- Дощик вмиває личко сонечку? - запитувала Даринка. - А чим
сонечко витирається?
-
Хмаринкою, - фантазував на ходу Артем.
- Хмаринка така м’якенька, як рушничок?
Артем розповідав маленькій неймовірні історії. Навіть не
знав, що мав такий хист. А потім Даринка переповідала все мамі. Олеся цілувала
обох. Кивала пальцем, що Даринка все-таки примудрилася трохи змокнути. Поїла
гарячим трав’яним чаєм з медом. А потім…
…Потім на роботі з’явилася Вікторія - менеджер. Брюнетка з
темними циганськими очима. Її погляд аж обпікав Артема.
- Будь обережний, друже, - застерігав Леонід, партнер по
бізнесу. - Такі жінки - руйнівниці.
- У мене сім’я, - віджартовувався Артем.
А погляд Вікторії спалював його душу. Зваблював. Вікторія на
фоні його дружини – королева.
Вона перша підійшла до нього, обвила шию і зашепотіла:
- Я ж подобаюся тобі. Зізнайся…
Він сп’янів від її поцілунку. Втратив голову… Дружина з
донькою залишилися на іншому березі його життя. А тут, поруч, була жінка, про
яку мріяли багато чоловіків. Вона ж вибрала його, Артема…
- Я купую тобі з донькою квартиру в місті, - сказав Артем
дружині. - Ти маєш підписати документи.
- Яку квартиру? Навіщо? Мені подобається жити у нашому
заміському будинку. Та й Даринці тут ліпше. Свіже повітря. Простір. Неподалік
ліс.
- Ти з донькою повинна вибратися звідси.
- Чому???
- Ми розлучаємось. Житло в тебе, можна вважати, є. Меблі
завезуть. Гроші для доньки буду давати.
- Що сталося, Артеме?
- Все банально просто. Покохав іншу. І вона буде жити тут.
- Як це пояснити Даринці? Вона ж тебе так любить.
- Стане дорослішою - зрозуміє. Можливо, коли сама
закохається.
- Яке закохається? Їй лише восьмий рік!..
…Дощ стукав у шиби. Від цього Артемові не було так самітно.
Колись він розповідав Даринці, що дощ вміє розмовляти з деревами, опалим
листям, вітром… Кожен шерех, стукіт - це таємничий звук. І тепер Артем
дослухався до цих звуків, наче мала дитина.
- Артеме Петровичу, пора снідати. Мабуть, знову сьогодні
рано прокинулися? - порушила його спілкування з дощем доглядальниця Лариса.
- Ларисо, скільки років вашій онучці? Ви казали, а я забув.
- Третій минув. Дуже славна дівчинка.
- Ви могли б приводити інколи її сюди, якщо хочете.
- Вікторія Мирославівна заборонила приводити сторонніх.
- Внучка - не стороння.
- Ой, Артеме Петровичу, навіщо мені зайва морока? Не хочу
роботу втратити. Вікторія Мирославівна дуже вимоглива.
- Ларисо, ви любите дощ?
- Якщо його не забагато. Бо, як затягне, аж світ не милий. А
нинішній дощ - то благо Господнє. На городі нічого не хоче рости. Трава почала
жовтіти. Але вже вияснюється. Пам’ятаю, моя покійна бабуся казали: якщо дощ
полудневий, то може бути тридневий або дев’ятидневий. А нинішній - ранній.
Певно, не надовго. Але тепер все у світі змінилося. І світ змінився…
…Десять років минуло відтоді, коли Артем привів Вікторію у
свій дім. І вже скоро буде два роки, відколи він у інвалідному візку. На
вечірній дорозі розбив свою машину і своє нормальне життя. Переніс кілька
операцій. Але ноги поки що майже не слухаються, хоча лікарі обнадіюють.
Вікторія співчувала на словах. Вдавала люблячу і турботливу
на людях. Насправді ж Артем їй був байдужим. Може, й шкодувала, що вижив у цій
аварії. Завела собі молодого коханця. Леонід розповів. І в бізнес пхається.
Щоправда, Леонід її пориви присікає.
…Леонід не лише Артемів діловий партнер і товариш. Він ще й
посередник між колишньою сім’єю. Коли Артем був здоровим, не цікавився донькою
і екс-дружиною. Справно давав гроші. І вважав, що більше нічого не винен. А
коли опинився в інвалідному візку, дуже хотів побачити Дарину. Але вона вперто
не бажала з ним спілкуватися. Зате підтримувала гарні стосунки з Леонідом.
Спілкувалася з ним і Олеся.
Від товариша Артем знав, що Олеся не бажає вдруге
влаштовувати своє особисте життя. Боїться нової зради. А Даринка навчається у
виші на психолога. Перший курс закінчує. Хоче після університету працювати з
дітьми-сиротами.
- Леоніде, ми ж можемо влаштувати її на престижну роботу.
- Їй вирішувати, Артеме. Колись ти вже натворив…
…Дощ знову зацяпотів по шибах. Арсен закрив очі. Лариса
думала, що він задрімав. Ходила навшпиньки. А йому пригадалося…
- Тату, розкажи про дощову королеву, - просила Даринка.
- А хіба вона є?
- Ага.
- Ну, добре. Кажуть, дощова королева дуже гарна. І коли
усміхається, в небі з’являється райдуга…
…Зірвався вітер. Дощ сильніше застукав по вікнах. Загриміло.
Заблискало. Маленька Даринка не боялася блискавок. Артем дивувався…
…Дощ не вщухав. Рано почало темніти. Лариса приготувала
вечерю і пішла додому. Зателефонував Леонід. Розповів про нову пропозицію від
одних із ділових партнерів. Поспішав додому - діти вітатимуть з Днем батька.
Син сказав по секрету, що Ліля - старша донька, спекла перший у її житті торт.
Артем увімкнув телевізор. Журналісти місцевого телебачення
запитували перехожих про нинішнє свято. Ось звернулися до дівчини з довгим
русявим волоссям.
- Скажіть, будь ласка, ваше ім’я.
- Дарина.
- Дарино, що для вас означає День батька?
- Це - найсумніший день у моєму житті. Мій батько… Його в
мене немає…
Артемові забракло повітря.
- Як?.. Як немає?.. Доню!.. Даринко!..
Незчувся, як зайшла Вікторія і спостерігала за ним.
- Уже сам з собою розмовляєш? Пора Льонькові ділового
партнера міняти. То як, любчику, довіриш мені свій бізнес?
Артем нічого не відповів. Розвернув інвалідного візка і
поїхав на терасу. Його думки втікали у дощ, в мокрий сосновий ліс, в місто, яке
освічувало горизонт сотнями вогнів…
- Що, заговорили батьківські почуття чи совість? - знущалася
Вікторія. - Може, Дарина й простила б, якби ти став перед нею на коліна. Але ж
ти немічний. Не можеш. Ха-ха-ха…
Грім заглушив сміх Вікторії…
Артем сидів на терасі, поки не відчув холоду. Глянув на
годинника. Стрілки добігали до півночі. Нарешті цей день закінчився. Закінчився
й дощ…
Немає коментарів:
Дописати коментар